Його світлини — фактично фотографічний літопис життя Лівобережної України протягом майже восьми десятиліть непростого ХХ сторіччя з його руйнівним катком двох світових воєн, трьома влаштованими Кремлем штучними Голодоморами та терором московсько-радянської окупації. Дивом це компрометуюче комуністичний світолад надбання Марко Залізняка взагалі вціліло в жорнах тоталітарно-репресивної машини країни рад…
Це точно був знак долі — в дванадцять прочитати на сторінках випадкової газети яскраве оголошення із закликом займатися фотографуванням. Простого селянського хлопчика з Донеччини зачарувала магія того нового паралельного світу, в якому майстер камери одним дотиком може перетворити чиєсь життя на історію.., а тут ще й розрекламована фантастична примара заробітку в сто карбованців!
В прямому сенсі наколядований на Різдвяні свята апарат “Фотокартонет”, перші невдалі спроби з жартівливим перекладом від батька назви фотоапарату як “фотокарток нет”, підглянутий процес проявлення фотопластин у німецького хлопчини, що невдовзі разом із сім’єю з’явився в їхній бахмутській Сергіївці — так його життєвий професійний шлях був визначений. Ні, звичайно ж того, що Марко реально заробляв своїми світлинами було недостатньо для прожиття, ні про яку захмарну платню взагалі мови не йшлося, тому-то за своє життя він опанував чимало інших професій: секретар мобілізаційного відділу повітового військкомату, “модельник”, слюсар, змивач та зливач молока, бджоляр, тесля, садівник, завідуючий овочесховищем, стайничий, візник, виноградар, завідуючий бібліотекою… але його фотоапарат завжди був поруч кожного дня, кожної миті його життя.
Вже в роки Першої світової війни світлини Залізняка, який після поранення був зарахований до лав 9 роти 49-го піхотного Брестського полку, набули широкої популярності після першого друку в журналі “Огонек” в якості його офіційної роботи військово-польового фотокореспондента (колективний символічний знімок вояків, на якому вони колом сидять на колінах один у одного). Потім будуть роботи з довгого румунського шляху до рідної Сергіївки через розтерзані бойовими діями визвольної війни українські терени, та аж до самої демобілізації в 1923-ому. Розмірено-налагоджене повсякденне мирне життя донецького села та археологічних досліджень берегів Дніпра “Дмитра Яворницького”:/uk/609/khoch-storozhem-ale-v-muzei, до яких безцеремонно вдерлися московські мародери-колективізатори (весь світ знає його світлину розкуркуленої радами сім’ї біля їхнього експропрійованого будинку в селі Удатне Донецької області).
Але українська непокора, як і зараз, не давала московським окупантам спокійно спати — так на світ з’явився жахливий план колективного кремлівського розуму з приборкання українців через фізичне знищення населення шляхом штучного Голодомору і закон “Про п’ять колосків” від 7 серпня 1932 року. Дивом роботи Марка Залізняка того період вціліли, адже на їхньому звороті і досі залишаються підсудні та розстрільні в сталінські часи підписи автора із заявою про вихід з колгоспу, як “абсолютно злочинної форми побутування” та “Здобутки колективізації” під світлиною, на якій нещасні українські діти взимку 1933 года збирають в полі мерзлу картоплю. Тоді ж, за сімейними спогадами, митець на останні кошти наказав дружині придбати світлину ката-Сталіна і, поставивши її на стіл, бив черевиком до нестями, щоб дати вихід своєму гніву.
Довга рука радянської влади таки “дістала” бунтівного фотографа, хоч і не за політичним, а за кримінальним звинуваченням в 1934-ому за фальсифікованим звинуваченням голови колгоспу в нанесенні державній пасиці збитків на сім тисяч карбованців його було засуджено на п’ять років таборів (і це при тому, що правильний до мозку кісток Залізняк все життя боровся з порушенням закону та масовими розкраданнями на селі). Боєць у всьому Марко Микитович не збирався здаватися, адже від нього залежало життя його дітей, які ледь-ледь жевріли на “голому” супі з картопляним лушпинням (свої нагороди з Першої світової він обміняв на хліб ще під час Голодомору, а інших цінностей сім’я не мала) – апеляція довжиною в рік, і на лаві підсудних опинився вже сам той голова колгоспу, а маестро фото був реабілітований та повернувся на рідну Донеччину.
Потім знов буде війна, розв’язана Москвою та Берліном в 1939-ому, мобілізація в п’ятдесятирічному віці, нове поранення, одужання, мир зразка 1945 року, повернення до мирного життя в українському селі Романівка (Новосергіївка)… і світлини, світлини, світлини. Не дивно, що син талановитого та натхненого Марка пішов його професійним шляхом.
Навіть на восьмому десятку його фотокартки дихали реальним, а не постановним життям, адже за глибоким переконанням Залізняка: “Що сьогодні є рядовим знімком, завтра буде історією”. Тож і винагорода за майстерність була відповідною — в 1970-ому він став бронзовим лауреатом фестивалю самодіяльного мистецтва Української РСР та переможцем обласного фестивалю самодіяльного мистецтва за серію знімків “Пройшли роки” два роки по тому. Свій останній знімок митець зробив в вісімдесят дев’ять і був похований на своїй батьківщині в бахмутській Новосергіївці, залишившись жити в своїх світлинах разом з Донеччиною ХХ століття (більшість з них зберігається в Центральному історичному архіві Києва та Покровському історичному музеї).