Він був більшим українцем за багатьох народжених на цій благодатній землі, адже саме його невпинними турботами та завзятим натхненням з тліну віків на світ з’явилася правда про історичне минуло України-Русі, яку так намагалися поховати під завалами брехні московські окупанти та їхні європейські посіпаки. Чех за народженням, вчитель німецької за фахом та український історик за покликанням — Вікентій Хвойка.
Його шлях до археології не був близьким: родинний маєток в Семині на Ельбі, комерційне училище Хрудім, піший туризм в пошуках нових вражень центральною Європою, Злата Прага… і еміграція до Києва в двадцять шість (причиною останньої за однією версією була загроза шлюбу з не коханою, але заможною за домовленістю батьків, згідно іншої — палкі почуття до прекрасної доньки панів Олександрівських, які врешті-решт так і не набули офіційного статусу з-за важкої душевної хвороби нареченої, хоча тісний зв’язок та теплі відносини із її сім’єю залишилися).
В столиці України Вікентій для прожиття працює викладачем німецької та малювання, а для души починає агрономічну кар’єру, де за кілька років здобуває собі ім’я та славу досвідченого науковця-селекціонера, відомого завдяки новим сортам хмелю та впровадження вирощування на українській землі проса-росички, що було відмічено дипломи і медалями сільськогосподарських виставках у Ромнах (1884), Харкові (1887), Парижі (1889) та членством Французькій національній сільськогосподарській промисловій і комерційній академії.
Цікавість ж та хист до археології у пана Хвойки прокинувся та набув професійних рис доволі пізно — лише після сорока, коли в своїх агрономічних вишукуваннях поблизу Києва він все частіше почав натикатися на гарно збережені безцінні артефакти доби Русі, яких ще більше знаходили місцеві селяни під час оранки. До того ж нове захоплення непогано оплачувалося антикварами та колекціонерами старожитностей. Так поступово сільське господарство відійшло для занадливої натури чеського киянина у минуле.
Зацікавленність придніпровською археологією густо замішана на патриотично-комерційному підґрунті Ханенківсько—Терещенківського фінансування експедицій Вікентія В’ячиславовича, яке вимірювалося тисячами, подарували українській історії Трипільську культуру (розкопки на території сіл Трипілля, Верем’я, Жуківка 1897 року), могильники зарубинецької та черняхівської культур (село Зарубинці та Черняхів, 1898 — 1899), руїни мурованого князівського палацу (Старокиївська гора, серпень 1907-го), князівську фортецю Білгород (Білогородка, 1909 — 1914), Київський художньо-промисловий і науковий музей, посаду наглядача археологічного відділу якого він обіймав з моменту відкриття 1 серпня 1899 року (бо саме колекція Хвойки лягла в його основу) і аж до кінця життя.
А головним величезним внеском пана Вікентія в справу відновлення належного місця Україні в контексті світової історії став висновок на підставі величезної колекції знайдених ним артефактів про походження напівміфічних аріїв саме з України, а також прямий родовий спадковий зв’язок між цим легендарним племенем та теперішніми українцями, який до того ж не переривався крізь тисячоліття.
Цікава робота, видатні досягнення одразу в двох зовсім не пов’язаних сферах, місце одного з основоположників сучасної історії України, двадцять вісім наукових статей, ціла низка членств в наукових товариствах, авторитет в археологічних колах, фінансова незалежність, власна квартира в Києві на Ігорівській 9… і абсолютна самотність. Вікентій Хвойка помер 2 жовтня 1914-ого і був похований з великими урочистостями на Байковому цвинтарі міста, що стало йому рідним, бо він, чех за народженням, зробив для України набагато більше, ніж переважна більшість місцевих жителів.