Червоний на жовто-блакитному

Ультрамаринові хвилі на жовтому тлі з криваво-червоними цятками – золото колосків безкраїх ланів з блакиттю волошок та червоні маки, наче символ одвічної української боротьби за свою землю, її дітей і їхнє майбутнє — хто, як не природа міг винайти краще спосіб нагадати всьому світу про Україну кольорами національного прапору з плямами крові на ньому? Нематеріальних пояснень чому ці квітки крокують життям поруч в народі завжди знаходили безліч, і всі вони оповиті тонким фльором романтики, як самої сутності людського буття.

Так з вуст в уста передається давня легенда про чудове народження у бездітної пари довгоочікуваної донечки, і такої прегарної, наче самі небеса почули заздалегідь придумане матінкою ім’я Любава. Летіли роки, краса дівчинки розквітала, здається, з кожною прожитою на цій землі хвилиною, зводячи з розуму всіх чоловіків в окрузі. Ось і вік кохання не забарився, а з ним і статний чорнобровий красень Василько з околиці.

Жити б закоханим в мирі та злагоді все життя, якби раптом в село з далеких мандрів не повернувся норовливий та пихатий панич, який з першого ж погляду до безтями закохався в Любаву, так що не стало їй життя від його нав’язливих залицянь. Горда дівчина і бровою не повела в бік нахабного нечеми, він ж – геть проходу не давав, ще й її батьків почав схиляти до згоди на шлюб обіцянками багатого викупу, а взнавши про заручини красуні з Васильком взагалі — геть оскаженів.

У закоханих лишався лише один шлях — на вільну землю, де нема панів, де безмежна воля, де ніщо не стало б їм на заваді бути разом. Безмісячна ніч, де лише самі зірки освітлюють вузеньку стежку через поля, ліси, луки… і дві швидконогі тіні безшумно летючі крізь них взявшись за руки, наче на крилах.

На обрії здіймався світанок нового дня, коли молодята почули за спиною важкий перестукіт копит, заливистий собачий гавкіт, грізні оклики — то наздоганяв їх скажений панич з налитими кров’ю очима та шаблею наголо. Він нісся на Василя і Любаву, як сам диявол в людській подобі, щоб покарати за волю, за некохання, за непокору.

Останнє: “Ні” з вуст дівчини, бризки першого променю на дзеркалі здійнятої шаблі впали долу краплями крові двох загублених молодих життів, а за ними золото лану прийняло два бездиханних тіла, які обернулися на сині волошки та червоні маки, які так і крокують життям разом, як мріяли.

А ще кажуть, що волошки — то матеріальне втілення неба з його рясними дощами, а маки — тепла сонця, якім віддають шану золоті колосся українського хліба за своє народження та повноту життя, схиляючи долу в доземному поклоні вдячності свої голівки-колоски під ніжне шепотіння вітру.

Чи інша легенда – про Василька та Євгенію, кохання яких було таким сильним, що перед ним відступили всі земні закони, самі собою зникали плітки, осуд, заздрощі. Люди побожно замовкали при погляді на цю чудову, наче благословенну самими Небесами, пару, яким вінчальну корону здавалось тримало саме сонце, весільних гімнів співав – вітер, причастям була річкова вода, а вітальні уклін слали верби.

Ось тільки те неземне кохання зникло так само раптово, як і виникло — як передсвітанковий туман над річкою. І ось вже Василько збирається вести під руку до вівтаря іншу. А Євгенія лишається сам на сам зі своїм болем та плодом мінливого кохання під серцем в якості одвічного гіркого нагадування про те, що мріялося і не здійсниться ніколи.

Сльози злості засиляли їй очі, а ненависть — серце, коли побачила як коханий повертається Татарським шляхом з весільними подарунками для іншої. Один змах батьківської шаблі — і не стало на землі Василька, другий — і Євгенія відправилась за ним в сподіванні хоч у світі тіней бути поруч.

А на місці, де сталася та трагедія і впали бездиханні тіла, наступного року проросли васильки-волошки — символи чоловічої зради, житні колосся жіночої родючості, які весь час хилять голови до свого кохання кольору неба, і червоні маки, як плями крові на жовто-блакитному тлі.

24-06-2022 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Поділитися в FacebookДодати в TwitterДодати в Telegram

Коментування цієї статті закрите.