Він так і залишився до мозку кісток українцем, хоча пів життя будував мости в далекому Казахстані. Можливо саме це дало змогу йому, будівельнику, а не історику за фахом з усіх боків подивитися на те, що являє собою ракова пухлина на кордоні між Європою та Азією під історичною назвою Московія, щоб за відсутності волі у професіоналів на аматорських засадах провести титанічну дослідницьку роботу справжньої історії цієї недокраїни, а не того вкрадено-вигаданого міфу, який тиражується та нав’язливо розповсюджується світом. Адже вся науково-дослідницька робота Володимира Білінського з історії Русі-України та Московського улусу Золотої Орди проходила під лозунгом: “Навіть сто разів повторена брехня не стане правдою”.
Долею йому судилося народитися на Хмельниччині в післяголодоморних міжвоєнних Дунаївцях зразка 1934 року, щоб з молоком матері увібрати в себе ту безкраю любов до рідної України, яку не змогли гасити всі довгі десятиліття життя на чужині.
Загалом ординарна, як на українського хлопчину часів комуністичної окупації, біографія: школа (старші класи якої на той час були платні, про що полюблячі “найкращої в світі безкоштовної радянської освіти” намагаються не згадувати), вступ до Дніпропетровського інституту інженерів залізничного транспорту, який він закінчив в 1959-ому з дипломом фахового мостобудівника, розподілення до Казахстану, як одна з програм по асиміляції українців в єдиний “великий російський народ”…
Там, в далечині від батьківщини він досяг свого успіху на професійній ниві, за сорок років пройшовши кар’єрними сходами від пересічного будівельного майстра до начальника Головного управління будівництва з членством в Колегії Держбуду вже незалежного Казахстану.
Заслужений відпочинок і довгоочікуване повернення до рідної Неньки в шістдесят п’ять, щоб здійснити свою давню мрію і зайнятися науковим дослідженням питання викрадення Московією назви, історії та культурних традицій Русі-України. Володимир Броніславович за три роки самотужки зробив те, що не спромоглися всі українські науково-історичні академії та інститути за всю історію свого існування — тритомником “Країна Моксель, або Московія” на підставі документів і фактів розвінчати віками культивований на Росії міф про приналежність їхнього золотоординського улусу, який до 1700 року платив данину монгольському (пізніше — кримському) ханству до слов’янства. І зробив він це в досить поважному віці — книга побачила світ в 2002-ому.
Так українські псевдонауковці з високими науковими ступенями та змосковщиним менталітетом накинулися на автора та його фундаментальну працю з оскаженілою критикою (не дарма ж стільки років отримували від Кремля гроші за свою так звану “наукову” роботу). Однак на державному рівні робота Білінського знайшла гідне визнання премією ім. Івана Франка “За найкращу наукову роботу в інформаційній сфері” 2011 року, а найголовніше — послідовників в наукових колах, які крок за кроком роблять правдиву історію України частиною реалій сучасного світу.
Наукові праці Володимира Броніславовича “Країна Моксель, або Московія”, “Москва Ординкська”, “Україна-Русь” стали справжніми бестселерами та підґрунтям для формування основ історичної науки в Україні, хоч оплачуваних з Кремля критиків всіх мастей було хоч відбавляй, адже він розвінчав міф про “велику россию”, остаточну крапку в питанні якої зараз на фронті ставлять Збройні сили України.
Батькові української історичної науки так і не доведеться на власні очі побачити, як Московія повернеться до своїх фино-угорських витоків і займе належне їй місце серед країн Третього світу, бо в самий розпал московсько-української віни, 7 червня 2022 року, він відійшов у вічність, щоб вже з небес допомогти Україні остаточно і назавжди перемогти свого споконвічного ворога, який століттями приміряв брехливу братню маску, а сам вбивав українців війнами, голодоморами, репресіями, змосковщенням та русифікацією.