Можливо то було справжнє благословення Небес — після трагедії втрати обох батьків з різницею в чотири роки дванадцятирічним потрапити на виховання до прогресивної сім’ї Лисенків, з яких походила його матінка-покійниця. Адже окрім турботи, підтримки та освіти він разом з нею отримав натхнення та кращого друга на все життя в особі свого троюрідного брата Миколи, майбутнього знаменитого українського композитора. Так Рок, який за правом народження готував Михайлу Старицькому долю пересічного дрібного поміщика, одним помахом свого чарівного перста назавжди вписав золотими літерами його ім’я в аннали української драматургії та літератури.
Вольтерівські ідеї вільнодумства та свободи від діда Захара, які він увібрав разом із молоком матері, дивовижна українська природа Полтавщини, горе втрати батьків в малих роках, прихисток та опіка від двоюрідного дядька Віталія, щира дружба та навчання разом з Миколою в Харківському (1858), а згодом Київському (1860) університетах… все це разом створило того, кому український театр та література завдячують цілою низкою своїх шедеврів.
Член Старої київської громади, викладач недільних шкіл, збирач українського фольклору, засновник бібліотек… студент Михайло звичайно ж не міг залишитися осторонь від такої знакової для всієї України події, як перепоховання праху Тараса Шевченка у травні 1861-го – він разом зі своїми друзями та однодумцями Драгомановим, Косачом, Лисенком, Рильським, які на той момент виступали честю та совістю української нації, самостійно без кінної тяги провезли віз із труною Кобзаря через пів-Києва та Ланцюговий міст, аж до подільської церкви Різдва Христового.
Поривчаста і щира натура молодого Старицького шукає виходу тому безмежжю почуттів, що переповнюють його душу — кинутий університет, втеча в рідні Кліщинці, одруження в двадцять три з чотирнадцятирічною Софією, його троюрідною та рідною для найкращого друга Миколи сестрою (для чого священнику сусіднього села довелося додати молодим віку в парафіяльній метричній книзі), два роки життя в якості поміщика… і повернення туди, де він усвідомлював себе на своєму місці, до епіцентру столичного суспільно-культурного життя. Звичайно ж для початку треба було закінчити освіту, що він і зробив в 1865-ому; шлях до великого життя був відчинений.
В співавторстві з Миколою з’являються на світ Товариство українських сценічних акторів, цілу низку п’єси з музикою Лисенка та лібрето Старицького за мотивами українських авторів («Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок» за Гоголем, «Гаркуша» Стороженк, «Чорноморці» Кухаренка, «За двома зайцями» Нечуя-Левицького, «Ніч під Івана-Купала» Шабельської, «Циганка Аза» Крашевського, «Зимовий вечір» Ожешко, «Крути, та не перекручуй» Мирного, «Юрко Довбиш» Францоза), збірки інтерпретованих українських народних пісень, серед перлин яких знаменита «Ніч яка місячна…».
Окрім того Михайло Петрович назавжди залишив свій відбиток в знаменитій «Трупі корифеїв», яка стала сублімацією вищої української театральної думки кінця ХІХ століття, адже саме на його плечах лежала непроста місія матеріально-технічного забезпечення на первинному етапі існування творіння Марка Кропивницького. І впорався з цією задачею Старицький на відмінно, хоч для цього і довелося продати один з його маєтків – до складу трупи входили такі корифеї українських підмостків, як Марія Заньковецька, Микола Садовський, Павло Саксаганський, причому їхня заробітна платня перевищувала імператорську, а костюми та декорації були на порядок краще. Своєрідним визнанням досягнень трупи можна назвати заборону її діяльності на Київщині наказом окупаційного генерал-губернатора О. Дрентельном як націоналістичну, але від того приголомшливий успіх гастролів з суто українським репертуаром не ставав меншим; їй аплодували стоячи Харків, Одеса, Житомир, Кишинів, Воронеж, Ростові-на-Дону.
І разом з тим попри шалений тиск московської окупаційної влади український Талан чинить опір в єдиний доступним для митця спосіб, за допомогою паперу та чорнил — так на світ попри цензурні обмеження з’являються «Оборона Буші», «Іван Мазепа», «Молодість Мазепи», «Кармелюк, «Марія Богуславка», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», «Зимовий вечір», «Розбите серце», «У темряві», «Остання ніч»… та знаменита промова 15 березня 1897 року із закликом з катедри з’їзду сценічних діячів до окумаційної влади про припинення утисків української культури.
Михайлу Старицькому так і не судилося побачити відновлення української незалежності після сотень століть забуття, він помер за півтора десятиліття до цієї знаменної події. 27 квітня 1904 року серце великого українця припинило свої биття, а разом з ним канула в Лету ціла епоха українського театру, хоча в своєму митецькому спадку він буде жити, доки живе Україна.