Ну який ж справжній чоловік відмовить собі у задоволенні похизуватися перед іншими своєю відвагою, спритністю та силою? Тим більше, якщо він — українець, а на нього звернуті сотні-тисячі очей найвідважніших вояків свого і ворожого війська. Заворожуючи танок-двобій на межі життя і смерті, який в українській військовій культурі звався герць, а пізніше знайшов своє розповсюдження в загальному вжитку під сенсом: «запекле протистояння», «двобій», «зухвале вихваляння» (до речі – саме з останнього трактування пішло «герцювати»).
Так, дуелі перед повномасштабним боєм основних сил були відомі в історії з давніх-давен, в літописах навіть були зафіксовані рідкі випадки, коли головнокомандувачі задля збереження життя своїх підлеглих викликав на двобій ватажка ворожого стану (виклик передавали парламентери), або ж зіткнення відбувалося між найсильнішими представниками протиборчих сторін — за військом переможця в спарингу залишалося поле виграної битви.
Цю традицію через багато-багато віків спадкували воїни Середньовіччя, коли був написаний кодекс лицарської честі. Цей реєстр, зокрема, стосувався правила поведінки під час збройного протистояння з їх офіційним викликом на поєдинок, який передавав сам приводець бою ударом металевого вістря об щит противника для битви на смерть і тупим кінцем ратища — до першої крові.
Але саме традиція герцю – суто українська (пізніше її перейняли турки та татари), адже кинути відчайдушний виклик в доволі агресивній формі з дратівливими образами та глузуваннями в обличчя цілому війську ворогів ще й на відстані досяжності його кулі (до того ж козаки зазвичай не мали захисних обладунків) — для цього треба було мати неабиякі мужність, відвагу, спритність та сталеві нерви. Сама культура цієї військової традиції на перший погляд — це лише можливість для українських шибайголів похизуватися перед своїми побратимами безшабашністю і сміливістю попри смертельну небезпеку. Але це лише на перший погляд…
По-перше, зазвичай на герц серед невеликої групи або одноосібно виїжджав ватажок чи хтось із представників вищого командування українського війська, що виступало сильним мотивувальним фактором для його підлеглих, хоч іноді це і закінчувалося трагедією (наприклад — смерть Уманського полковника Івана Ганжи перед Пилявецькою битвою чи його тезки Івана Золотаренка, гетьмана Війська Запорізького, за часів облоги Старого Бихова).
По-друге для ворожого війська герць був своєрідною перевіркою на організованість, витримку, підпорядкованість військовій дисципліні та керівництву, адже стійко тримати удар словесних образ зі звинуваченнями у слабкості та кепкування з барвистими епітетами на піку емоційного стресу перед боєм було дано не всім. Тому-то були і спроби відповісти тією ж монетою герцюючому, і переслідувати його (так зазнали поразки поляки 13 вересня 1648 року), і спроби вбити або принаймні покалічити його…
Третю ж ціллю була розвідка диспозиції розташування військ ворога, хоч не боєм, але в наближених до цього умовах. Адже з надблизької відстані герцуючий воєначальник перед передовою лінією ворожого війська міг краще оцінити слабкі і сильні сторони розташування війська противника для коригування тактики і стратегії майбутньої битви.
Саме тому військовий герць — це справжнє українське військове мистецтво, на опановування якого до високих особистих характеристик воїна треба були ще додати й роки-і-роки спеціальної підготовки й тренувань з концентрації, реакції, інтуїції, відмінного володіння наїзницькою справою та зброєю. На виклик відправлялися лише кращі з кращих.