Московські танкові полки минулого називалися кіннотою; і за задумом кремлівських очільників масовість цієї грізної (на їхню ж думку) сили мала б змітати зі свого шляху все живе, а непокірних – змусити тріпотіти та падати ніц. Але українським воякам і тоді, і зараз, відверто кажучи, було плювати на мрії сидельців з мокшанських багнюк…
Гадяцький трактат, укладений гетьманом Іваном Виговським в 1658-ому, мав вже в той час створити повноцінний Балто-Черноморський союз з повноправним членством України, як однієї з сторін для спільного з Польшою та Литвою захисту від московської орди, яка у всі часи ставила єдине собі на меті – знищення та закріпачення інших народів.
Звичайно такий природній національний союз не міг не турбувати східних варварів, адже нападати на слабших та розправлятися з кожним народом поодинці — це єдиний метод війни, який визнавали і зараз використовують кремлівціи. Тому вже наступного 1659 року на придушення української непокори була сформовано шестидесятитисячне військо під началом Олексія Трубецького.
На первинному етапі весняно-літньої компанії для «великої» ординської армії все йшло доволі непогано: смерть ікони українського опору – Богдана Хмельницького, Руїна, переможний марш через невеличкі міста і села, які просто невзмозі були спинити таку силу-силенну ворогів… , поки на її шляху не трапилося українське містечко Конотоп. За розрахунками атакувальників воно навіть не представляло з себе нічого цікавого — земляний вал з ровом та дерев’яним палісадом, кратно менший за чисельністю гарнізон.
Але сталося зовсім не як гадалося кремлівським «паперовим» полководцям: спочатку саме містечко зовсім не злякалася і відмовилося здаватися на милість московитам, потім перша атака зазнала невдачі (і це не дивлячись на ранкову молебну), нічні вилазки оборонців, величезні втрати у нападників, сімдесят днів відчайдушного опру конотопців на чолі з наказним гетьманом Гуляницьким, а там і об’єднане козацько-татарсько-польське військо підтяглося. Ось тоді-то у московитів і почалися справжні проблеми (хоча вони про це ще не здогадувалися).
Самовпевненість та стратегічна близькозорість Трубецького з розрахунком на чисельну перевагу свого війська зіграли з князем злий жарт — малий козачий загін Виговського, який зненацька наскочив на табір московитів під Конотопом і угнав в поле велику кількість коней неприятеля, а потім також стрімко відступив за річку Соснівку 27 червня 1659 року став від лише першим штрихом до найбільшої кінної поразки росіян в історії.
Зухвала вилазка козаків неабияк розлютила московського ватажка, а разом з тим ввела в оману малою кількістю підмоги для оборонців міста. Без подальших вагань та попередньої розвідки самовпевнений командувач московської орди послав наздогін українцям тридцять тисяч своєї відбірної кінноти під проводом Пожарського, яка з стримголов потрапила в заздалегідь підготовану хитрими союзниками пастку на протилежному березі річки, де всі тридцять тисяч були знищенні разом зі своїм ватажком. Тоді як переляканий звісткою про цю поразку Трубецький, тікаючи з-під Конотопу втратив ще тридцять тисяч, весь свій обоз, гармати, скарбницю, прапори і, майже, своє життя.
Фактично те саме повторилося зараз, через три з половиною століття після тих подій, під Ізюмом — кремлівські сидельці знов в своєму божевільному намаганні знищити Україну зібрали ударне танкове угруповання під Харковом, були заманені вглиб території з очевидним результатом наприкінці (одних їхніх танків ЗСУ захопило більше двох сотен). Час пройшов, змінилися покоління, а московити продовжують жити своїми помилками минулого з танцями на тих самих граблях.