Ключова історична постать, з якою на чолі Україна зараз була б геть іншою державою, але українці з своєї волі зверхньо повернули Долі щедро дарований їм шанс не скориставшись, щоб через десятиліття сплатити кров’ю за зраду національної ідеї і того, хто з відкритою душею проніс її крізь радянські переслідування та катування. Очільник українського визвольного руку, політичний бранець Кремля, батько сина-патріота, В’ячеслав Чорновіл.
Хто б міг розгледіти в звичайному українському хлопчині, народженому в найстрашніший рік московських репресій проти України і українства (1937) в сім’ї пересічних сільських вчителів (хоч рід вони свій вели від славних козаків Чорноволів за батьковим родоводом і цукрозоводчиків Терещенків — матінки), посланця Долі. Радянська школа одразу з другого класу та золотій медаллю наприкінці у рідній Вільхівці, філологічний Київського державного ім. Шевченка, річна академвідпустка в 1958-ому, як наслідок незламної націоналістичної позиції, і робота на Маріупольському металургійному заводі, ступень спеціаліста з «червоним» дипломом «Публіцистика Бориса Грінченка».
Після закінчення університету В’ячеслав Максимович не покинув наукову роботу з дослідження класиків української літератури, паралельно працюючи на Львівській телестудії , потім – будівництві Київської ГЕС. Але продовжити дослідницьку роботу в офіційному статусі окупаційна радянська влада йому не дозволила, не дивлячись блискавично зданий в 1964 році кандидатський мінімум в Київському педагогічному ім. Драгоманова.
Поворотним у долі Чорновола, а також Василя Стуса та Івана Дзюби став їхній протест проти переслідування радянським режимом української інтелігенції на прем’єрі культової для українського кінематографа стрічки «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова 4 вересня 1965 року. Можливо, цій події відводиться ключова роль в долі видатного українця саме тому, що це була прилюдно кинута зі сцени столичного кінотеатру «Україна» в обличчя присутнім в залі представникам тоталітарної влади перчатка відкритого виклику (хоча місяцем раніше вже була його палка промова на відкритті пам’ятника Шевченкові в Шешорах).
Три місяці примусових робіт за відмову під присягою підтвердити наклеп на братів Горинів в тому ж році, і перший реальний термін ув’язнення, три роки суворого режиму за документальну збірку «Лихо з розуму» про долі двадцяти арештованих «шестидесятників» в 1967-ому. Він вийшов через два, щоб у всій повноті відчути утиски з боку окупаційної влади за свої переконання та незламну націоналістичну позицію, починаючи з проблемністю працевлаштування і закінчуючи негласним контролем «силовиків».
Але випробування В’ячеслава Максимовича лише ще більше загартували — в 1970-ому він започатковує свій журнал «Український вісник», де друкувалися заборонені радами твори, справжня історія України, актуальні новини без пропагандистської обробки. Звичайно довго такий формат не міг, і в 1972 – новий вирок в шість років мордовських концтаборів. Навіть там «Зеківський генерал», як прозвав його Фейхець, не тільки веде активну громадсько-політичну роботу і піднімає повстання, а й напише книгу «Хроніка тоборових буднів», а потім ще одну «Тільки один рік» в якутському засланні.
Лише два роки на волі, за який Чорновіл встигне встати членом ПЕН-клубу та Гельсінської групи, і знов в’язничні грати за фальсифікованою справою з вироком — п’ять років в 1980-ому, з яких в холодній Якутії він відбуде три, хоч і після звільнення ще п’ять років діяла заборона на його повернення в Україну.
Починаючи з 1985-го, радянська влада в надії відтягнути свій неминучий кінець на весь світ декларувала: «Перебудова. Демократія. Гласність», а політичні переслідування та утиски носіїв української націоналістичної ідеї нікуди не поділися — В’ячеслав Максимович при своїй освіті ледь зміг отримати кочегарську роботу (і то лише на два з половиною роки, до чергового звільнення за політичними мотивами). Але справжній українець тим і відрізняється, що тиск лише посилює його волю до опору та лють на ворогів. Тому замість поїхати за кордон та полишити Україну напризволяще (окупаційна влада розвернула в 1988-ому цілу державну компанію для примусу) Чорновіл відновлює видання свого «Українського вісника», створює «Українську ініціативну групу за звільнення в’язнів сумління», ініціює створення Української гельсінської спілки, організує чисельні націоналістичні мітинги, виступає однім з авторів створення Народного руху України.
Другою знаковою віхою в житті В’ячеслава Чорновола стає 1990 рік: він обраний абсолютною більшістю до Верховної Ради, де стає головою ліворадикального крила, та очолює Львівську область, започатковуючи земельну, адміністративну, житлову реформи. В Декларацію про український суверенітет 1990-ого також була вкладена величезна частка сил та енергії цього незламного бійця за Україну.
1 грудня 1990 року Україна зробила крок вперед, проголосувавши за незалежність, але звернула не туди (на відміну від країн Балії), обравши в очільники комуніста Кравчука, який в результаті довів країну до повного економічного колапсу та заклав підвалини для майбутньої повномасштабної московської війни проти України; Чорновіл в президентських перегонах посів лише друге місто з результатом 23, 27% (хоча історики вважають що цифра була фальсифікована правлячою комуністичною верхівкою на користь одного з «своїх»).
Навіть така поразка не змогла посіяти парость сумнівів та зневіри в душу Великого Патріота. Він продовжив свою активну боротьбу за свою мрію про квітучу Україну в лавах Верховної Ради та Руху, що з часом лише посилило його персональні позиції в українському суспільстві. Саме тому правляча олігархічно-посткомуністично-проросіська верхівка вбачала в В’ячеславі Максимовичі свого головного ворога.
Трагічна кульмінація цього протистояння відбулася 25 березня 1999 рок — машина Чорновола на повній швидкості врізалась в розвернуту впоперек траси вантажівку на сухій дорозі, за нормальної видимості. Сам «хрещений батько» новітньої української демократії та його водій загинули на місці, а прес-секретар з чисельними важкими травмами надовго опинився на лікарняному ліжку. Влада поспіхом відхрестилася від умисності аварії, наступного ж дня без розслідування оголосивши її нещасним випадком. При чому визнаний винуватець трагедій, з вини якого загинуло три людини (один з пасажирів його авта теж помер від серцевого нападу), водій тієї самої вантажівки, залишився без покарання, до того ж через підконтрольні владі та зацікавленим ЗМІ була запущена «утка» про його удавану смерть.
Загадкові обставини смерті лідеру Руху і підозрілі дії Кучми та оточення надали українському суспільству всі підстави вважати смерть Чороновола замовним політичним вбивством. Згодом ці підозри підтвердив колишній заступник генерального прокурора України, Микола Голомша, заявою про добивання В’ячеслава Максимовича кількома ударами кастета по голові (хоч офіційна версія залишилася при цьому незмінною навіть після додаткового розслідування). Останню шану Великому Сину України вийшли віддати на київські вулиці за різними оцінками до чверті мільйони скорботних, які супроводжували труну до самого Байкового, що стало наймасовішою траурною ходою в новітній історії України.