Буревії Часу, які своїм бешкетом розкидали світом чи в сліпій люті до людства перетворили на порох більшість документальних свідчень минулого, завдали чимало клопоту історикам-науковцям, які в своїх невпинних намаганнях докопатися до істини проводять години, що складаються в роки, в курних підвалах архівних сховищ в часом марних сподіваннях серед тон пожовклих паперів знайти маленький діамант підтвердженого історичного факту, але більшість з них так і залишаються похованими там назавжди.
Так, і від минулого дерев’яної перлини подільської храмової архітектури на високому пагорбі над Богом, що колись була найвідданішим соратником замка-охоронця Вінниці, майже нічого не лишилося окрім легенд, які покоління і покоління містян передають з уст в уста.
Старі люди приписують заснування першого дерев’яного Свято-Микільського двом Києво-Печерськими ченцями-втікачами від навали східняків 1241-ого. За легендою довго йшли браття по лісах та полях через драговини і непролазні хащі на захід в надії на порятунок. Мабуть молитви їхні були на стільки щирими та палкими, що голос їхній почули навіть Небеса, і святий Миколай, тезка-покровитель одного з них, вказав уві сні своєму підопічному на цю кручу в якості місця для будівництва нової обителі.
За давністю тих часів, варіантів цієї легенди в Вінниці існує чимало, і відрізняються вони між собою лише мілкими штрихами: оскаржуються імена ченців, за однією з версій яких кликали Миколою та Володимиром, ще — наполягають на появі саме ченцю Миколаю хресного знамення над майбутньою вінницькою Храмовою горою (у зв’язку з цим святиня отримала своє хрещення на честь небесного покровителя осяяного благодаттю), чи почутий голос Всевишнього, який вказав на це місце як святе, наказав спорудити тут першу капличку, щоб молитви стражденних легше доходили до тих, кому призначалися.
З тих давніх часів пройде три з половиною століття, і на світ з’явиться ще одна староміська храмова легенда, головним героєм якої стане видатний соратник приводця української війни за незалежність 1648 — 1657 років, Іван Богун. Ось тільки її переказувачі, після багатьох завзятих дискусій, так і не зійшлися на єдиній думці що то була за знаменна подія в житті українського героя в стінах Свято-Міколаївського – одні кажуть його власне хрещення, інші — вінчання.
Ну і звичайно ж куди ж такій давній святині без своїх привидів, величезних скарбів та розгалуженої мережі таємничих підземних ходів? – кажуть, що Федір Коріятович, турботами якого наприкінці XIV століття на сусідній з Храмовою горою був закладений перший Винницький замок, під час чергового військового загострення, коли прапори ворожого війська розвивалися вже під самісінькими фортечними стінами, оберігати свою скарбницю довірив саме монахам Свято-Микільської церкви (буцімто вона була заздалегідь перенесена до церковних льохів).
А так як в ту облогу замок не встояв, і сам князь Карпатської Русі за переказами був змушений тікати до Закарпаття, то його золото-діаманти так і залишилися схованими десь у вінницьких підземеллях (подейкують деякі з них проходять навіть під Бугом). Відповідальні ж за князівські скарби микільські ченці і після смерті продовжують виконувати свій обов’язок, з’являючись іноді під маскою безтілесних духів у різних куточках храмової садиби. От тільки офіційна історія стверджує, що Коріятович відступав з Поділля за Карпати разом із десятьма тисячами свої українських підданих… – не дуже схоже на втечу поспіхом, чи не так?