Прізвище людини — це ототожнення родинного зв’язку з багатьма поколіннями її пращурів, як приналежності до певного соціально-культурного осередку суспільства з власними, століттями виплеканими сталими традиціями, що визначають місце та позиціювання особистості в цьому світі. Саме тому прізвище — це предмет особливої гордість людини, її тотемного духовного оберегу, який коштовною дорогоцінністю передають від батька до сина (родова спадковість), від чоловіка до дружини (як символ переходу офіційної приналежності жінки з одного роду в інший).
Причому фактично прізвища у українців з’явилися з легкої руки Київського митрополита Петра Могили в 1632 році, наказом якого священикам всіх церков країни приписувалося вести метричні книги своїх парафіян з обліком дат їхнього народження, одруження та смерті. Так для більш точної ідентифікації парафіян від народних прізвиськ (використання яких документально зафіксоване в Україні ще княжої доби) були офіційно утворені прізвища, часто трансформовані просто з по батькові: Борисюк, Василенко, Іваненко, Петренко, Панасюк, Матвієнко, Юденко.
За ім’ям матінки в українських традиціях дитину ідентифікували зазвичай у випадках, коли жінка лишалася удовицею при надії або чоловік далеко не був взірцем для наслідування (при безмежній вірі народу в силу слова, щоб не передавати нащадкам погану спадковість). Прикладом таких нечисельних материнських прізвищ можуть служити: Мотренко, Кулинич, Єлізаветенко, Зойчук, Ориненко, Лізчин, Лорчук.
Другою за розповсюдженістю для утворення прізвища була професійна ознака її носія — так з’явились на світ роди Кушнір (майстер з вичинки шкур та хутра), Човняр (власник чи кермач малого річкового або морського судна), Музченко (музика, який заробляв цим ремісництвом на життя), Стельмах (виробник, ремонтник чи відправник возів), Гутник (виробник посуду та інших виробів зі скла), Бортник (бджоляр, який мав справу з лісовим медом), Бондаренко (майстер з виготовлення діжок). До цієї ж категорії відносяться посадові чи рангові прізвища: Парох, Паламар, Козак, Гетьман, Сердюк, Атаман, Війт.
А ще при наданні прізвища використовувалися яскраві психо-фізичні ознаки родоначальника (Рудий, Розумний, Відьмак, Наливайченко, Красний), географічна приналежність (Яворівський, Немирівський, Левандовський, Малиніч, Бесарабенко), національність (Турка, Греченко, Циганенко, Мадьяр) чи просто назва предмету-явища: Буревій, Глек, Бандура, Бриль, Зуб.
Окремо відстоять Січові прізвища, пов’язані із жартівливими складними прізвиськами, які були в ходу у козацького військового братства: Затуливітер, Вбийкінь, Перебійніс, Непийвода, Нелийборщ, Перевернихата, Гризидуб, Оридорога, Майборода, Нетудихата, Тягнирядно, Кадигроб, Неїжмак, Покиньчереда, Завалипіч.
Первісні прізвища за допомогою додавання суфіксів окрім іншого слугували для соціальної ідентифікації людини всередині її родини: -ук, – юк наприкінці означав старшу дитину в родині (Данілюк, Стецюк, Петрусюк), -енко, -єнко — середніх (Микитенко, Матвієнко, Калушненко), а – -ець, -єць, -сь, -ик, -ко — наймолодшої (Стицько, Петрусь, Данілець). В більш пізні часи за допомогою суфіксів вони були модифіковані часом до невпізнання на догоду моді, обставин, мелодійності, індивідуальності, тому сьогодні українці мають таке різномаїття власних прізвищ.