Московія = війна. Так було, і так буде у всі часи доки це злобне штучне утворення уражене імперським вірусом існує на планеті земля, бо агресія для його влади — це єдиний спосіб тримати купи своє малоосвічене та боягузливе, позбавлене будь-яких проявів гуманізму населення з рабською психологією. І перший етап війни з Грузією 1992 — 1993 років, яке московські пропагандисти досі сором’язливо називають «грузино-абхазьким конфліктом», не визнаючи ключової ролі Російської федерація, як агресора — зайвий тому доказ.
Це була друга після Придністров’я військова «проба пера» Москви на пострадянському просторі. Підбурювана, фінансована, озброєна та укомплектована Москвою Абхазія (чисельність грузинів якої на той час складала абсолютну більшість — 45,7% від загальної кількості громадян цього регіону) почала озброєне протистояння за відокремлення від суверенної стародавньої Іберії. При чому в «кращих» традиціях своїх російських кермачів абхазькі повстанці та кадрові російські військові, що діяли під їхнім прикриттям, не обмежувалися лише бойовими діями — нищилася вся інфраструктура (яка до сьогодні так і не відновлена), а мирні мешканці просто знищувалися за одну приналежність до грузинської національності.
Жовтень 1993-ого, рік виснажливої війни. Сванетський перевал оповитий запахом постиглих мандарин і першими заморозками. Грузинські діти, жінки, старі… в пошуках порятунку від геноциду з боку росіян під захистом сірих скель, вище яких лише небо. Їм лишалося сподіватися лише на диво.
І воно прийшло саме з неба з жовто-блакитними шевронами на рукавах — на прохання тодішнього президента Грузії Едуарда Шеварнадзе українське керівництво відправило на порятунок застряглих в горах грузинських біженців від етнічних чисток московитів двадцять одну одиницю літальної техніки з екіпажами з півсотні українських вояків. Година за годиною, день за днем, шум двигуна українського гелікоптера чи літака, що стократно повторювала печальна луна, як прощання назавжди сивих гір зі своїми дітьми, був для колишніх грузино-абхазців голосом самого Господа, бо дарував єдину надію на життя.
Десятки смертельно небезпечних вилетів, майже вісім тисяч врятованих грузинських життів… Україна заплатили за це сім’ю життями своїх вірних синів, два гелікоптери яких разом із повними салонами евакуйованих були збиті вже після гарантованого росіянами «перемир’я». Тоді-то в чисельних садочках і школах на сході України з’явилися чисельні дітки з незвичними для українського вуха іменами Зураб, Цицино, Армен, Софико…
Перший президент незалежної України, Леонід Кравчук, побоюючись московської помсти, за тридцять наступних років так і не порушував своєї обітниці мовчання з приводу тих подій, мотивації рішення про надання допомоги грузинському народові та рівень тиску з боку керівництва терористичної Російської Федерації. І досі участь України в рятувальній операції тих жовтневих подій не відома широкому загалу, а дарма — то був перший дзвіночок повномасштабних бойових дій з сотнями тисяч жертв, які 2014 році окупацією Криму Москва принесла на українські землі.