Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Його відносини з людиною ґрунтуються на взаємодії, стандартні ситуації якої описані в казках та легендах через вкладені в репліки їхніх головних героїв заклики та відгуки; головний їхній посил полягає в прийнятті без скарг та опору зимових незручностей, за що Морозко віддячує терплячим щедрими дарами, а незадоволених — жорстоко карає (наприклад, як в названій на його честь однойменній українській народній казці).
Кажуть, що в руцях воєвода зими тримає залізну булаву, заради бешкету злегка постукуючи по деревах, стріхах, парканах…, результат чого можна побачити власнооч в раптовому падінні снігових намітів з гілля і дахів, почути в легкому потріскуванні-поскрипуванні кришталево-дзвінкої тиші морозної ночі, відчути легким поколюванні обличчя та рук…
В народному фольклорі Мороз сходить величною ходою з Залізної гори на українські землі 9 листопада. Він – партнер смерті в їхньому одвічному танго життя, в якому вони можуть затанцювати людину до смерті стиранням межі між реальністю та примарою солодкого вічного сну, ототожнення смутку і туги безкінечних зимових вечорів, і в той самий час – веселий бешкетник, який любить жартувати над людьми.
Традиційним в Україні вважається обов’язковим запрошення заморожуючого подихом в Святвечір головою роду простоволосим з щедрою тарілкою передріздвяних смаколиків на порозі власної хати примовкою: «Морозе, Морозе, йди до нас куті їсти, а коли не йдеш, то не приходь й влітку на жито-пшеницю та всяку пашницю!», щоб пізні весняні його діти-морозята не побили майбутні врожаї і вчасно пішли з полів.
З весняним рівноденням (20 березня) Карачун втрачає свою силу і потроху починає збирати свій зимовий мотлох, щоб повернутися в холодні, недоступні для згубних весняно-літніх обійм карпатські печери до наступного поклику Зими. Він здає свої позиції теплу з боями, насилаючи на квітучі дерева своїх морозят, для захисту від шкідництва яких в народі здавна прийнято запалювати в садах відлякуючі димні багаття.