Його марш — гімн української свободи, який звучав крізь сім десятиліть радянського тоталітарного мороку і зараз надихає силою піднесення серця тих, хто б’ється з московською ордою на фронтах російсько-української війни. Автор назвав свій шедевр «Запорізьким», як місце колиски вільної української души, хоч сам народився на Полтавщині, виріс і все життя прожив на Сумщині, а помер — в Криму. Євген Адамцевич — спадкоємець славетних кобзарських традицій.
Вже в два рочки хлопчина зазнав першого удару долі, яких в його житті буде чимало — в наслідок вітряної віспи малюк назавжди втратив зір, але завдяки міцній підтримки своїх батьків, творчих особистостей (мати — театралка, батько натхненний співець-любитель українських пісень), не загубився у мінливому вирії життя, викоханий в атмосфері домашній теплоти українських традицій. В одинадцять – столична школа для дітей з вадами зору, в якій Євгену доведеться навчатися зовсім трохи, адже Перша світова 1914 — 1918 років поламала світобуття всієї країни, сім’я Адамцевичів разом із сином з полтавських Солониць опинилась в сумських Ромнах.
Це було свого роду знаком Долі, адже саме там в той час активно діяла велика спілка бандуристів-кобзарів — так підлітком Євген потрапив на навчання (правда всього на два роки) до самого метра бандурного співу, Мусія Олексієнка. Потім будуть сольні і у складі Миргородської капели бандуристів виступи.., та створення на підставі мелодії Івана Положая (авторству якого належала перша частина твору) «Запорізького маршу» в свої двадцять три.
Український митець на злобу дня на початку 1930-х віршував пісню «Чом на серці у мене велика журба?..» про знищення московськими радами українського селянства (чи як називає його автор «сіль землі»), за яку його бив особисто начальник Ромненського НКВС, а потім підлеглі того кривавого ката – вивозили в засніжені яри подалі від міста і кидали його, сліпого, там наодинці з лютим холодом та розтрощеною бандурою. Лише дивом Адамцевичу вдалося уникнути жахливої долі багатьох його українських побратимів по музичній зброї в епоху фізичної ліквідації окупаційним червоним режимом культури кобзарства та банурства.
Може саме тому, що після того тотального знищення радами бандуристів, на світі залишилися лише одиниці носіїв цього прадавнього мистецтва, Євген Олександрович на початку Другої світової був двічі запрошений для участі в нарадах народних співаків, як лицемірна демонстрація сталінським режимом своєї «толерантності» до культури союзних республік (коли десятки тисяч представників «українського відродження», в тому числі кобзарів, вже спочивали розстрільних братських могилах НКВС).
Два повоєнних десятиліття для музики видалися ледь не найважчими в житті — маленька пенсія по інвалідності, відсутність «трудового стажу», три доньки і підробіток грою на місцевому базарі, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Але добрі люди не дали пропасти…
Друга половина 1960-х подарувала нову надію на повернення Адамцевича в світ великого мистецтва, адже дедалі частіше його запрошують на наукові музичні конференції та виступи. В 1969-ому автор розсудив, що світ готовий почути його шедевр (вперше через сорок три роки після написання) в геніальному аранжуванні диригента Київського оркестру народних інструментів, Віктора Гуцала, він підкорив зал столичного Театру опери і балету, який на тому виступі аплодував «Запорізькому маршу» стоячи.
Гастролі обласними містами України, концерт на Тарасовій Могилі, на схилі років Євгена Олександровича навіть запросили дати концерти в Москві (1970) та Ленінграді (1971). З початком ж тотальної русифікації України, в яку мало вписувалась наявність української культури, нова хвиля гонінь на бандуристів та кобзарів знов зачинила перед Адамцевичем двері великих концертних залів. Серце митця нового удару не витримало, і він помер на шістдесят восьмому році життя, 19 листопада 1972 року, в кримській Холмівці, куди його сім’я перебралася всього за кілька місяців до того.
Та чергова хвиля московського геноциду українців не тільки знищила автора геніального «Запорізького маршу», а й сам твір на довгі роки опинися під державною забороною режиму як націоналістичний (хоч в ньому сама лише музика без слів) з подачі головного радянського ідеолога того часу Суслова, який на нещастя почув його на одному з концертів Київського оркестру народних інструментів в 1974-ому. До речі аранжувальника маршу, Віктора Гуцала, за його виконання звільнили з посади диригента оркестру, а його записи можновладці наказали знищити. Але в небуття пішли московські кати українського народу, а «Запорізький марш» і зараз гордо звучить над степами і ланами незалежної України, зігріваючи і надихаючи сердца.