Мародерство у московитів в крові, адже за відсутності цивілізованого коріння у витоків випадкової появи цього об’єднання диких племен, неспроможних до мінімальних проявів творення, вони за першої ліпшої нагоди крадуть в цивілізованих країнах все, до чого взмозі дотягтися від унітазів в українських селах та халатів турецьких готелей до самої історії і назви своєї країни.
Фактично сучасна Російська федерація — країна фальшивка, примара створена за триста років найнятими іноземними спеціалістами-фальсифікаторами. Навіть два слова її назви не мають до неї жодного відношення: «російська» є вигадкою хворої фантазії чергового московського царя-сатрапа Петра І, як похідне від стародавньої назви Русі-України в грецький вимові «Рось» на мокшанський манер, а про нормативно-правове регулювання федерації, що передбачає наявність суб’єктивної самостійності окремих її частин, на Московії — взагалі і мови не йде.
Щодо так званої «історії» цього недодержавного утворення, знаного в якості Московського золотоординського улусу, то це – всього лише замовлений проект німкені Катерини ІІ виконаний її співвітчизниками, які вигадали красиву казку на підставі врадених в Україні історичних артефактів.
Так, так, всі ці скарби, коштовності, картини великих художників та прекрасна музика великих композиторів, що зберігаються в московських музеях (Трет’яківці, Ермітажу, Оружейці…) і є предметом особливої «гордості» (якщо це слово взагалі можна застосувати до цих дикунів) сучасних росіян — на 80% всього лише вкрадений в різні часи український спадок, до того ж дивом вцілілий після масового продажу за кордон чисельними поколіннями їхніх правителів.
Окрім мародерства, яке супроводжувало кожен московський похід, в 1859 році Москва вивела справу крадіжки історичних цінностей на державний рівень створенням своєї так званої «Археологічної комісії», головним обов’язком якої були пошук та вилучення на території України всіх культурних об’єктів всіх видів, вивезення їх на Московщину, а менш цінні (на думку окупаційної влади) раритети просто знищувались викиданням на смітник, переплавлянням чи в будь-який інший спосіб.
В свій час Центральна Рада 1917-ого намагалася підняти питання повернення Україні її культурного спадку підготовкою повного реєстру артефактів; ради в тому ж році навіть погодилися повернути часту вкраденого попередниками, але тільки пов’язану з історією Війська Запорізького, але фактично так нічого не віддали.
Друга спроба була здійснена вже Українською РСР на початку 1930-х, але московська окупаційна влада не тільки проігнорувала ці кроки, а й почала культурний терор країни «розстріляним відродженням, штучним голодомором 1932 — 1933 років, грабунком Києво-Печерської лаври разом з іншими українськими фондосховищами, музеями, бібліотеками збираними століттями. Для легалізації був налаштований так званий «виставковий» конвеєр, коли об’єкти історично-культурної спадщини вивозилися на Московію для буцімто експонування, а на батьківщину вже не поверталися (як приклад — семи кілограмовий скарб Львівського історичного музею).
Те, за що Захід готов був заплатити чи-то великими грошима, чи-то технологіями, а часом — просто їжею Кремль без докорів сумлінь продавав, наочним прикладом чого служать лаврський диптихом Лукаса Кранаха Старшего «Адам» та «Ева», проданий радами за десять тисяч доларів (зараз знаходиться в США), повністю срібна з позолотою брама Хрестовоздвиженської церкви (три тисячі доларів, США)…
Розв’язана Москвою та Берліном Друга світова 1939 — 1945 років стала гарним прикриттям для нової хвилі пограбунку України, коли в мокшанські простори під виглядом «евакуації» вивозилися всі скільки-небудь цінні музейні та архівні фонди, щоб звідти не повернутися навіть після закінчення війни (навіть частину того, що вкрали німці, потім Кремль у якості репарацій забрав собі).
До свого розвалу радянський союз продовжував імперську практику так званих «археологічних наукових» експедицій, всі знахідки яких спіткала та сама печальна доля — схованки та приватні колекції ненажерливого московського режиму (тільки перелік вкраденого за той час займає чотириста друкованих сторінок). Загальні цифри українських втрат за сімдесят років червоного терору — сімсот історико-культурних колекцій (серед них Водосвятна чаша Богдана Хмельницького, скарби з кургану Куль-Оба, срібна амфора з кургану Чертомлик, мозаїка Михайлівського Золотоверхого), останньою з яких став багатий Капустянський скарб з срібним чоловічим поясом та чисельними прадавніми монетами.
Щоб захистити Кремль одноосібно оголосив все ним награбоване своїм національним надбанням закон Госдури № 64-ФЗ 1998 року, в той час цивілізований світ потроху повертає Україні втрачене, хоч і заплатив за них повну ціну. Серед таких країн США, Канада, Німеччина, Італія…
Після окупації Криму в 2014-му, а також справжній геноцид України 2022-ого, Московія продовжила свою чорну справу розорення та знищення, жахнутися від масштабів яких світові ще лише доведеться.