Шляхетно-вишуканий Львів, яким його знав і любив Старий Світ за колоритну атмосферу з затишними кав’ярнями, смачнючими тістечками, неквапливим розміреним буттям та мелодійною говіркою, в задушливо-смертоносних обіймах московської окупації Другої світової; створюваний по крихтах протягом тисячоліття багатонаціональний мультикультурний центр нова влада всіма силами намагалася довести до власних стандартів сірого уніфікованого буття безликого натовпу.
Радянські «визволителі», як вони самі себе люблять називати до навпаки спотворюючи свою дійсну роль окупантів, згідно своєї завжденної практики почали панування в 1939-ому з того, що звільнили столицю Галичини від її мешканців, без огляду на національно-релігійну приналежність та політичні погляди. Масові розстріли мирних жителів за будь-який прояв непокори, переслідування релігійних діячів та активістів громад, заслання етничних мешканців до північних радянських концтаборів, депортація поляків, відйом приватного майна в обгортці експропріації і бойові дії, під час яких Смерть завжди збирає щедрі жнива, призвели до страшних втрат — станом на 1945-й у Львові залишилося лише 9% довоєнного корінного населення.
Другий етап кремлівської тактики, яку він після влаштованого ним штучного Голодомору 1932 — 1933 років вже широко випробував на українському Лівобережжі — це заселення спустілих домівок українців своїми латентними диверсантами: переселенцями з мокшанських багнюк, місцевими сепаратистами, своїми поплічниками і силовиками, корисними носіями «російського світу» з числа освітян, науковців, всіх інші представників «псевдоінтелігенції», призваними з часом стерти всі ознаки національної ідентичності цільового суспільства разом з традиціями, мовою та культурою.
Так розкішні, облаштовані за останнім європейським словом науки і техніки львівські апартаменти, з яких ще до кінця не зник запах попередніх знищених чи вигнаних московитами господарів, опинилися разом з усім майном в них (впритул до особистих речей та натільної білизни), в руках червоних периферійних партійців, НКВСівців, міліціянтів, суддів, прокурорів, військових, вчителів…
Всі вони не тільки ніколи в своєму житті не бачили такої вишуканої архітектури з ліпниною та розписом під’їздів, брукованих мостових освітлених вулиць, не кажучи про вишукане облаштування безпосередньо помешкань та всіх наявних тогочасних досягнень цивілізації в них, а навіть не чули про таке. Деякі взагалі заселялися в чужі квартири без ордерів та хоч якоїсь подоби правової підстави.
Так з’являлися на витончено-вишуканих львівських вулицях ці представники нових московських «еліт» в пеньюарах та нічних сорочках (так звані шляфроки), майтках (труси) до колін, червоних беретках на вошивих головах, взуті в гумові гальоші голоніж чи сандалі на шкарпетки, зі смальцем та молоком в нічних горщиках… ще й з поганим розумінням місцевої мови, звичаїв, культури – чимало документальних свідчень диких звичаїв «визволителів» і досі зберігає львівський літопис в книжках, переказах, легендах та анекдотах.
Крамниці модного елегантного дамського одягу з самого Парижу і добротного чоловічого костюму, англійські капелюхові салони, італійські майстерні з індивідуального пошиття взуття поступилися місцем невиразним магазинам з одноманітним радянським «ширпотребом» безформним, з жахливих тканин темних кольорів, більше схожим на робу чи в’язничну уніформу, часом єдиною гендерною відзнакою якого бік застібок (праворуч — чоловіча, ліворуч — жіноча).
Затишні кав’ярні, аромат яких з вплетеними нотками свіжої випічки м’яким поцілунком будив зранку серце Галичини, різнобарв’я екзотично-овочевих лотків, духм’яно-соковиті вітрини м’ясних лавок разом перетворилися на пусті очниці радянських універсальних «продмагів», які не могли похвалитися ані асортиментом, ані якістю, ані пакуванням свого товару, а то і зовсім існували без нього.
Безталано-руйнівне жалюгідно-невіглаське втручання окупаційної влади відбувалося у всі сфери львівського життя від театрального репертуару до заборони ношення сережок в адміністративних будівлях, але зламати та зросійщити галичанську душу всі ці прийшлі московити та їхні поплічники за чотири десятиліття свого панування так і не змогли, місцеві мешканці активно пручалися, а там і світанок української незалежності виблиснув на обрії.