Це зараз вона щільно вкрита хащами, якими деревце за деревцем, чагарник за чагарником всемогутній Хронос старанно намагається замаскувати страшні таємниці тисячоліттями коєні тут людьми. А колись чи-то через природні аномалії, чи-то з якихось інших причин ця гора на південній околиці майбутньої української столиці була абсолютно позбавлена рослинності за винятком деяких видів трав, за що і отримала свою назву Лиса.
Найпрадавніші легенди стверджують, що багато-багато століть тому на цьому місці нарешті знайшла спочинок голова з власним хвостом у пащі невгамовного змія Уробороса, що обвив кільцем всю Землю та дав життя всьому сущому на планеті. Чимало вітрів часу мало пронестися над Дніпровськими пагорбами, щоб приспати-заколисати та надійно вкрити голову символу безкінечності буття теплою ковдрою української землі (мабуть тому спочатку на її тонкому шарі могли виростати самі лише трави).
Старі кажуть, що це ж було причиною зростання лише на київській Лисці (друга народна назва пагорба), як місці найбільшої концентрації світової енергії, заповітно-магічної трави загули ( за іншою версією – тирлич), що могла назавжди причарувати будь-кого на землі. Раз-у-раз з усіх куточків землі в особливі, відомі їм одним дні зліталися сюди на шабаші для поповнення запасів приворотного зілля та виконання своїх ритуалів відьми, при чому в особливо жахливих переказах для відповідності чорному протоколу з’явитися вони мали верхи на мертвому чоловікові.
Прадавні чутки про містичність Лисої гори дійшли, мабуть, і до праукраїнців, які, на думку деяких істориків-любителів, влаштували на її схилі капище свого головного бога сонця, Перуна, що пізніше поступилося місцем відьмацькому пантеону чорнобогів з жертвопринесеннями (деякі стверджують, в тому числі – людських) та різними ідолопоклонницькими ритуалами.
Коли Християнство лише починало свою ходу Землею, і Віфліємська зірка засяяла на небосхилі, за українськими переказами саме на вершині Лиски волхви побачили дороговказ до Сина Божого. І перш, ніж вирушити незвіданим шляхом в далеку країну озброєними одним Великим Знанням, сховали в надрах цієї гори свої земні скарби. Може якась дещиця правди цих легенд пережила віки, щоб одного дня на ці схили прийшли християнські монахи і побудували свій перший київський печерний кляштор. І тому ж для свого палісаду вподобала її схили прекрасна Либідь, сестра-співзасновниця української столиці (фортеця Кия, Щека і Хорива височила навпроти, на Замковій).
Ті ходи сталі в нагоді киянам під час навали чорних Батиєвих орд, які 1241-ому прийшли, щоб знищити українську землю — містяни і селяни сховалися в їхньому лабіринті в надії на порятунок. Не одна з груп розвідників, що послав ватажок східняків в надра Лисої тоді так і не повернулася, чи-то вбита оборонцями, чи остаточно заблукала в чорних переходах часу, лише їхні повні жаху крики долітали до тих, хто залишився біля печерних брам. На це підступний хан наказав замурувати всі знайдені входи до підземелля. Кажуть, що тоді гора зібрала свої перші офіційні жнива в кілька тисяч українців загиблих страшною смертю від голоду та спраги.
В новітній історії, витоки якої губляться десь два століття тому в планахв побудови Лисогірського форту, стіни твердині московити-язичники за чорнокнижною середньовічною традицією вирішили укріпити людською кров’ю, стративши наприкінці XIX під її стінами близько двохсот противників царського режиму. Кажуть стогін душ тих безневинновбитих українців і досі часом роздирають суцільну пітьму мурованих тунелів.
Здається, що кров пролита колись на Лисці притягувала нову кров, і ось же Друга світова забирає українські души в скарбницю своїх жертв в 1941-ому при обороні Києва. Точна кількість тих, хто так і залишився навічно тоді в цих ходах і досі не відома, про них зараз нагадують лише передсмертні написи, щербата від куль цегла та автоматні черги, луна яких, як свідчать поодинокі нічні перехожі, іноді розриває чорну імлу. Як стверджують київські перекази ані німецьким (частина тунелів ними була затоплена можливо разом із заживо замурованими в’язнями концтаборів), ані радянським окупантам після них український Лисогірський форт користі не приніс — ті, хто довго знаходився на горі, – божеволіли, навіть були зафіксовані випадки зникнення горе-вояків в його тунелях назавжди. Тому врешті-решт його закинули.
Згідно відносно недавніх міських легенд на київську Лису гору, як одне з найпотужніших енергетичних місць планети, приїжджав буддійський чернець, щоб своїми молитвами та медитаціями на цьому містичному місці зжити з світу якогось із політичних опонентів Тибету, а може – посприяти в отриманні Тибетом широкої автономії.
Більшість цих історій так і залишаються з плином часу лише красивими, а часом овіяні льодяним острахом, легендами в існуванні яких офіційну крапку може поставити лише наука і фахові археологічні дослідження, але час їхній, мабуть, ще не настав, і людству ще доведеться посміхнутися чи жахнутися коли ця мить настане.