Надзвичайно прекрасна у витонченості своїх абрисів див-трава, кожен листочок якої з його химерно-вишуканим малюнком — витвір мистецтва, наче примхою всесильного мага перенесена з далеких амазонських джунглів на українські простори. Хто ж ще з природних щедрот може посперечатися з папороттю за звання найвідомішої та містичнішої рослини України.
І хоча в народі кажуть, що всі дарунки Флори — від Бога, і лише папороть — від чорта (друга назва — диявольська трава чи вовча), саме навколо останньої, а конкретніше – її квітки щастя, зосереджене вірування і обрядовість головного українського дохристиянського свята Івана Купала (недарма ж її ще називають Перуновим вогнецвітом), на яке буцімто вона з’являється серед пишного зеленого листя (за іншою версією червона зірка на папороті розквітає «горобиної» ночі серед лютих завивань вітряно-дощової негоди під акомпанемент грому в потойбічному спалаху блискавок, зібравши щедру данину безвинних пташиних життів, чи в ласкавому літньому мареві Зеленої суботи).
А все саме тому, що вважається – цвіт папороті дарує своєму власникові необмежені суперсили всезнання, зцілення, причарування, пророцтва, керування погодою, бачення крізь простір і час, з чого випливають непогані бонуси у вигляді знаходження без зусиль місця розташування скарбів, відчиняння замків, отримання надврожаїв і все це за вічно-квітучої молодості.
Сама диво-трава зустрічається доволі часто в гущавині українських лісів, от тільки квіток її майже ніхто не бачив, бо з’являються вони, як стверджують легенди, лише в єдину ніч на Івана Купала (в переддень літнього сонцестояння), та ще й єдиний раз чи на три, чи-то на п’ять років; лише на мить червоною блискавкою сяйво її прорізає нічну імлу опівночі, щоб згаснути незірваю разом із надією для тих сміливців, хто відважився її шукати в гонитві навипередки з всією нечистою силою, що теж полює за своєю часткою магічного щастя.
Цвіт папороті, як твердить народний поголос, може побачити лише молодий неодружений юнак озброєний тричі освяченим ножем, великодньою свічкою та незламною рішучістю знайти своє щастя. Тієї магічної ночі він прямує до лісового заздалегідь приміченого куща папороті. Згідно традиційної обрядовості далі парубок має тім освяченим ножем двадцять разів накреслити по землі захисне коло від нечистого з собою та Перуновим вогнецвітом в центрі, запалити свічку та терпеливо чекати, не лякаючись страшних звуків і рухів, не піддаючись маревним спокусам за межами магічних ліній насланих чорними силами, а лише пильнуючи незгасність свого вогника та читаючи молитов (кажуть, деяким здавалося, що ліс навколо горить, з неба падає каміння, а крізь темряву простягає рятівну руку кохана).
Хоч в деяких українських місцинах на додачу до вищеназваних магічних заходів під час полювання за цвітом папороті використовували такі екстремальні методи, як дванадцять макітр одягнених на голову (кожна з яких буцімто злітала одна за одною з кожним ударом опівнічного дзвону) чи описування захисного кола за допомогою дістаного з дна річки на Водохрещу мулом.
В мить коли диво-квітка щастя нарешті з’явиться, для отримання тих самих жаданих магічних надздібностей її треба зірвати і зачаїти під сорочкою, щільно притиснувши до грудей (за іншою, більш гостросюжетною, версією — сховати в розрізі шкіри на мізинці чи долоні) чи з усієї сили кинути на землю, щоб в місці удару розгорнулася земля, подарувавши щасливцю незліченний скарб. Якщо ж прямуючи до дому тримати квітку в руках, то до «третіх півнів» нечисть буде оманою, підкупом чи силою спробувати відняти дорогоцінну ношу разом з усіма надприродними можливостями нею дарованими.