Пересічний польський хлопчина робітничої родини, яких чимало вешталося на зламі епох вулицями тоді ще російського Венгрува… хто ж міг побачити в ньому майбутнього серійного вбивцю і маніакального фаната ката-Сталіна, на руках якого буде кров мільйонів закатованих голодом і вбитих українців. Станіслав Косіор — комуніст зі стандартною радянською вдачею.
Не дивно, що його батьки люмпен-пролетарії невдовзі перебралися зі по-європейськи спокійного Царства Польського поближче до своїх однодумців, в епіцентр робітничого руху Краснодарщини. Там, при Сулінському металургійному заводі, юнак закінчив професійно-технічну тритічку і з цим багажем знань відправився підкоряти Донбас.
Юріївський металургійний в 1905-ому учнем слюсаря, і за два роки вісімнадцятирічний Станіслав не стільки працюючи, скільки займаючись суспільно-агітаційною роботою, обіймає посаду голови фабричного комітету соціал-демократичної робітничої партії Росії. Початок майбутньої політичної кар’єри було покладено.
Робота, як і для решти палких «пролетаріїв» — це було не про Косіора, а от «підпільне» життя з купою мандр на донати місцевих та іноземних співчувальників — саме те. Арешт 1911-ого та відбування терміну покарання на Павлівському руднику лише посилили його партійне становище. Тільки за три роки він змінив Харків, Полтаву, Київ, Москву… де, не дивлячись на офіційний статус «заслання» вів активну пропагандистсько-агітаційну діяльність в інтересах повалення правлячого арестократично-буржуазного класу.
Тому на момент початку доленосних подій з розвалу чергової Московської імперії він вже був повністю готовий і на місці, очолюючи Нарвсько-Петергофський районний комітет комуністичної партії в Петрограді, а невдовзі — і міський. Далі за наростаючою (в нагоді стало його робітничо-селянське походження), за двадцять років він вислужиться до заступника голови Ради народних комісарів (РНК) СРСР та голови комісії її народного контролю.
При чому його останнє десятиліття саме Україні не пощастило бути під повним контролем цього натхненого комуністичного ідейника. І поки йому співали хвалебні оди народні маси, називали на його честь вулиці, села і навіть Київський радіокомітет, вішали його портрети в безкінечних шкільних коридорах та чисельних партійних кабінетах, його персона посідала почесне місце на святкових більшовицьких трибунах… Косіор був головним переслідувачем та нищителем української інтелігенції за власноруч сфабрикованими справами.
Але справжнього розмаху справи політичних розправ кривавого ката досягли в 1929-ому з початком комуністичної програми «розкуркулювання», в перекладі на загальну — тотальний пограбунок населення з наступним депортацією та знищенням під гаслом очільника: «Куркуль прагне задушити радянську владу кістлявою рукою голоду, але ми цю кістляву руку затиснемо на його горлі».
Коли ці десятки тисяч скалічених і тисячі знищених московитами доль не спрацювали в придушенні українського опору, Косіор, як перший секретар компартії України, разом зі своїми поплічниками Чубарем, Петровським, Кагановичем, впровадили запропонований останнім механізм «чорних дошок» з покарання українського населення за націоналізм шляхом примусового вилучення запасів продовольства за в рази завищеними нормами заготівлі (Постанова ВКП та РНК СРСР від 14 грудня 1932 року). Жертвами того страшного московського геноциду стали за різними оцінками до десяти мільйонів українців.
А закінчилося все для Косіора доволі прозаїчно і страшно, якраз в улюбленому на Московії стилі «хорор» — його, ще вчора всесильного заступника голови Ради Народних Комісарів СРСР, арештували 3 травня 1938-ого за звинуваченнями у причетності до «Польської військової організації» (пригадали його польське коріння) і довго катували з метою отримати «визнання» провини; а коли полум’яний комуніст не здався, на очах зґвалтували його шістнадцятирічну дочку (вона після цього покінчила життя самогубством, кинувшись під потяг). Після вибитого-таки «чистосердечного» його розстріляли, а разом з ним знищили і його найближчих родичів, дружину та трьох братів.