Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
Як тільки український дух підняв свій меч за свободу рідної землі, душа досвідченого воїна та справжнього патріота не вагалась — в підполковницькому званні Всеволод Юхимович став під жовто-блакитні прапори Української народної республіки (УНР), разом з Іваном Луценком восени 1917 року сформувавши Одеську гайдамацьку дивізію та очоливши її генштаб, що містився в колишній будівлі міської адміністрації військового округу.
Наддоречні особисті видатні організаційно-комндні якості Змієнка в умовах війни України на два московських фронти (проти «біли» і «червоних») знайшли широке поле застосування его талантів: військовий комендант Одеси, голова військового відділу Головного комітету Таврії, Катеринославщини та Херсонщини, помічник коменданта останньої… і це все лише за трохи більше, ніж за місяць.
Однак цінність військового досвіду та армійська вправність в період активних бойових дій були важливіші, і з квітня 1918-ого він посів місце начальника штабу 3-го Херсонського корпусу УНР, а через кілька місяців – військ Херсонської губернії. На його долю, як виконуючого обов’язки командувача Південно-Східної групи Дієвої групи УНР, припала за наказом Директорії під натиском денікінців організація грамотного відступу українських військ на Півдні та переброска війська через Румунію та Польщу на Волинь, де він начальником штабу 1 дивізії корпусу Січових стрільців УНР Євгена Коновальця бився до осені.
Важка хвороба в листопаді того злощасного 1919-ого, польській полон та інтернування до табору в Ланцуті. Проблем з остаточним формуванням образу головного українського ворога для Змієнка не було, тому вже за два місяці (на початку лютого наступного року) він стає до лав новосформованої в польському Брест-Литовському Січової стрілецької дивізії Марка Безручка знов-таки начальником штабу.
Саме в стрілецьких лавах, вже полковником, він звільняв Київ від червоних 7 травня 1920-ого разом із Запорізькою дивізією та 3-ою польською армією, а потім за три місяці відбивав наступ московитів на польське Замостя, де розгромом вп’ятеро переважаючої чисельно та багнетами 1-ї кінної армії Будьоного польсько-українські тоді поклали краї загарбницьким планам Кремля в Східній Європі.
З встановленням режиму московського червоного терору на українських теренах в 1920-ому Змієнко не склав своєї зброї, продовжуючи працювати в інтересах своєї країни в складі розвідвідділу Генштабу України у вигнанні. Всіма гранями військово-організаційний талант вже генерал-хорунжого засяяв після цинічного вбивства радянськими терористами очільника українського уряду, Симона Петлюри, яке запустило маховик переформовування підрозділів спецслужб.
За вісім років очолювання Всеволодом Юхимовичем другої секції Державного центру УНР в екзилі з підпорядкуванням секторів: «Оборона» (контррозвідка), «Наступ» (розвідка та проведення операцій на окупованій московитами українській території), «Студії» (аналітика), агітаційний відділ з підготовки матеріалів для пропагандистської діяльності в УРСР та еміграційних колах. Саме за допомоги очолюваних Змієнком служб та підрозділів стало можливим оприлюднення та широкий світовий розголос правди про влаштований Кремлем в Україні Голодомор 1932 — 1933 років.
Окрім своєї основної діяльності він продовжував виконувати свій морально-громадянський обов’язок, очоливши громадський суд Українського центрального комітету в Польщі та допомагаючи українським військовим емігрантам влаштувати своє життя в нових умовах.
Його не стало 26 жовтня 1938 року. І хоча завзятий одеський патріот так і не побачив більше своєї України, через десятиліття його ім’я повернулося на звільнену від московських окупантів батьківщину назвами вулиць, екранними телегероями, новим поколінням воїнів, що зараз захищають країну в лавах підрозділу названого на честь Всеволода Змієнка.