Ті самі українські літери «ї» та «ґ», які щодня кожен український школярик ретельно виводить своєю ще невпевненою рукою в зошитах в косу – що може бути більш нейтрально-миролюбним чи творчо-безпечним за звичайний правопис? Але це все лише на перший погляд, адже кожна літера, кожен знак загальноприйнятого, так званого «Харківського», правопису, що заклав основи сучасної української літературної мови та норм її орфографії, щільно политий кров’ю та стражданнями його авторі…
Перші роки радянської окупації, коли несподівано здобута влада в руках люмпену без будь-яких стратегічних політичних планів, подарували Україні тимчасове нетривале щастя на відродження та розвиток своєї самоідентифікації через скинення столітніх кайданів московського гноблення національної культури, мистецтва, традицій, мови. Причому саме остання, як підґрунтя існування самого українського народу, мала першочергове значення, що документально було закріплено постановою Ради від 23 липня 1925 року про створення комісії з розробки правил правопису української мови.
Проект симбіозу основних національних діалектів, до роботи над яким були залучені провідні просвітяни України, був готовий і виставлений на широкий загал для обговорення вже за рік. Ще чимало місяців пролетять в гарячих баталіях за кожну літеру, за кожен знак.., поки 26 травня 1927-ого в тодішній столиці країни, Харкові, не зібралась наукова конференція з сімдесяти п’яти провідних діячів національної філологічно-лінгвістичної науки, освіти, літературного слова, які за одинадцять днів узгодили основні норми та правила функціювання української літературної мови, затверджені на державному рівні 4 вересня 1928 року Радою народних комісарів Української республіки.
Ось тільки, як тільки окупаційна московська влада через десятиліття після захоплення України зміцніла, придушивши основні осередки опору (яких у перші роки одночасно налічувала понад 1 700), і встановила повну воєнізовану диктатуру на підконтрольних теренах, була почата запекла боротьба з вільною національною ідеєю розгромом українських культурно-просвітницьких та мистецьких осередків і фізичною ліквідацією української інтелігенції; цей трагічний період історії недаремно називається «Розстріляне відродження».
В число останніх потрапили ті самі науковці, вчителі і лінгвісти, які працювали над Харківським правописом, а їхнє дітище оголошено провідником «української буржуазної думки», яке ніби-то уводить українську мову геть від московської говірки (хоч насправді вони ніколи і не були особливо близькими, і російська за спорідненістю з українською знаходиться лише на третьому місці).
Свого піку боротьба окупаційного радянського режиму з українцями досягла свого апогею в 1932-1933 роках, коли був задіяний весь арсенал наявних силових засобів геноциду від штучно влаштованого Голодомору із людожерським законом «Про п’ять колосків», жертвами якого стали мільйони, до спотворення українського правопису московськими правилами і знищенням «націоналістичної» на думку тоталітарного режиму літери «ґ» (новий «Хвилевські» правила мови діяли з 18 листопада 1933-ого).
Доля ж авторів «Харківського правопису» була жахливою — з тих сімдесяти п’яти осіб третина (двадцять шість видатних представників української інтелігенції) була фізично в різний спосіб знищена радянськими окупантами, хтось розстріляний, хтось загинув через нелюдські умови утримання в концтаборах, хтось за допомогою НКВСівських катів «покінчив життя самогубством». Навіть автор того зросійщеного перепису 1933-ого, Андрій Хвиля, був репресований чотири роки по тому в рамках чергового етапу намагань Кремля «наблизити» слов’янську українську мову до фіно-угорської московської. Реабілітовані деякі статті Харківського правопису були лише 22 травня 2019 року.