Він був Білим в добожественні часи, коли служив лише тимчасовим притулком для мандрівників-торговців всіх національностей на довгому морському шляху зі сходу на захід і в зворотній бік та перелітних птахів в їхній щорічних не ними вигаданих мандрівках північ-південь. Таким би пересічноюм, винятково географічною одиницею український острів в гирлі Дунаю і залишався в історії, якби не аура міфів і легенд, що оповила його щільною муаровим саваном таємничості загубленої десь між небом та землею.
З’являється він на сторінках літописів ще в далекому VII столітті до нашої ери під назвою Левка (з давньогрецької «білий», «світлий», «сяючий»), хоч вже століття жив в нетлінних гомерівських «Ілліади» та «Одисеї», які до недавнього часу вважалися лише поетично-міфологічною вигадкою автора, а зараз все впевненіші переходять до розряду історичних опусів, в яких за плином великого проміжку часу (як-ні-як пів-тисячоліття пройшло з Троянської війни) герої і подій автор передає через використання божественних образів.
Закарбуванням свого імені в віках Зміїний зобов’язаний саме ілліадівському Ахіллу (не дивлячись на те, що ім’я цього легендарного воїна-переможця зустрічається задовго до описаних Гомером подій Троянської війни, в мікенських надписах чотиритисячолітньої давнини), який після всіх подій свого буремного життя з-поміж давньогрецьких богів і людей, подвигів та любовних походеньок закінчив свій міфічно-зірковий шлях саме на цьому чорноморському острові.
Хоч самі ж грецькі легенди не зійшлися в єдиній думці на цей рахунок: згідно гомерівської версії його тлінне тіло було поховане на Білому з перейменуванням на його честь, а тінь перетворилася на правителя царства мертвих, в іншому варіанті — завдяки матері воскрес на затишному острівці в далечині від інтриг і заздрощів божественного світу, щоб прожити довге щасливе життя з Іфігеніею (Медеєю чи Єленою).
Храм властителя Чорного моря Ахіллеса і земного втілення Вирію, як притулку після смерті душ праведників, існував на Білому протягом тисячоліття; кожен грецький корабель вважав своїм обов’язком хоч на кілька годин причалити до його скелястого берегу аби віддати шану покровителю азово-чорноморського судноплавства та поколінням своїх пращурів. Цікаво, що окрім левківського храму Ахілла, остов якого ще в ХІХ століття прикрашав морськи краєвиди, два інших відомих також знаходилися в межах українського чорноморського узбережжя (на Кінбурнській та Тендровській косах).
Земний вирій чи ні, але щось-таки в Зміїному (назва існувала поряд з «ахіллесовою», адже по матінки цей античний герой був нащадком зміїних) є надзвичайне, бо навколо нього у всі епохи точилися запеклі бої, в яких острів в дунайському гирлі виступав головним трофеєм. За свою історію він встиг побувати під православною святинею, і католицькою, навіть деякий час бути осяяним магометанським півмісяцем. Недарма, мабуть, досі існує легенда, що десь глибоко в його надрах зберігається один з концентраторів енергії зниклої Атлантиди, які колись давали життя та рух всій цій планеті.
І в новітні часи український острів став одним з центрів концентрації української волі за свою національну ідентичність та незалежність, коли після 126 днів полону московськими окупантами був звільнений доблесними воїнами ЗСУ, які повернули на нього жовто-блакитний прапор перемоги і волі, відправивши агресора «за його військовим кораблем».