Доля привела його в цей світ в найстрашніший рік для України рік, коли кожного дня тисячі старих, малих і ненароджених вмирали жахливою голодною смертю за рішенням окупаційної московської влади, що вирішила штучним Голодомором 1932 — 1933 років приборкати свободолюбний українських дух. До того ж його науковою колискою була вся Україна від суворих степів багатостраждального Донбасу до старезних Карпатських гірських хребтів. Як випробовування гартують сталь, так і рідна земля виплекала Бориса Яценка своїм справжнім Сином, який до останнього подиху боровся за історичну справедливість для своєї Неньки.
Щасливе сумське дорослішання, кинутий Львівська політехніка заради Горлівського «інязу» за покликом души з відзнакою за спеціальністю «Англійська мова, українська мова та література», двомісячне переддипломне стажування в Англії та Шотландії взимку 1958-ого, вчителювання в закарпатському селі Велятин на Хустщині, кабінет іноземних мов обласного Інституту удосконалення вчителів (на підставі власного багатого досвіту розробив ефективну систему методичної роботи, впроваджену в шкільну освіту країни 1986 року), Ужгородське відділення Інституту проблем реєстрації інформації Академії наук України…
Але все це лише були його сходинки на шляху до побудови Теорії української нації сталого ланцюжка від прадавніх укрів до сучасних українців через призму дослідження українських літописів доби Київської Русі, в тому числі «Слова Данила Заточеника», «Слова о полку Ігоревім», «Слова о погибелі Руської землі» та до кирилічної «Велесової книги» (переклад останньої саме турботами Яценка побачив світ, не дивлячись на втрату оригіналу у вирії Другої світової війни).
Намагання московитів дискредитувати наукового надбання Бориса Івановича (120 робіт з наукового доведення походження української нації як споконвічної титульної на землях від «Сяну до Дону») не змогли завадити «Слову о полку Ігоревім» та його доби» та «Енциклопедії «Слова о полку Ігоревім», як фундаментальним дослідницьким працям, бути перекладеними англійської і лягти в основу побудови сталого ланцюга історичних подій сучасного наукового українського літочислення.
Але найголовнішим внеском Яценка-науковця у відновлення істинної історії України став його переклад знаменитої «Велесової книги», яка ламає весь штучно-вигаданий, ретельно вибудовуванний з часів божевільного царя-Петра (за наказом якого підпорядкований йому Московський улус Золотої орди розчерком пера вкрав ім’я сусідньої держави), та його духовної спадкоємиці, німкені Катерини ІІ, наратив московських псевдонауковців про єдність коріння мокшан і українців. Адже згідно цього унікального шедевру дохристиянської літератури ХІІ ст. до н.е. — ІХ ст., яку «запоребрикові» псевдоісторики в будь-який спосіб намагаються виставити фальсифікатом, не тільки зміщуються на тисячоліття в глиб віків точка відліку існування української нації, а й нівелюються нашарування брехні та переосмислюється погляд на формування українських народних традицій, вірувань, обрядів, національної культури загалом.
Однак науковий прорив «Велесової книги» Бориса Івановича так і залишився без гідної уваги вигодованого московськими грошима наукового середовища, яке звикло діяти в парадігмі визначених Кремлем-замовником брехливої теорії «Триєдності українського, білоруського та московського народів» (хоча давно і беззаперечно доведено, що останній відноситься до фіно-угорців, а не до слов’ян). Видатний науковець так і помер 15 березня 2005-ого, не побачивши гідного тріумфу і визнання результатів справи всього свого життя, інтерес до якого почав відроджуватися лише з початком справжнього відвоювання української незалежності в 2014 році.