Кришталево-чистий фальсифікат, який Московія вперто називає своєю офіційною історією — всього лише продукт творчості німецьких спеціалістів другої половини XVIII століття, якій майже не має нічого спільного з реальними фактами та особистостями: одні події в ньому ніколи не відбувалися, масштаб інших – в рази перебільшені та гіпертрофовано прикрашені, особистості переписані до невпізнання… Взяти хоча б настирливо розповсюджуваний московський історичний наратив про впоконвічне пустельне Дике Поле (український Схід), яке залюднило лише «милості» німкені Софії-Августі-Фредеріці Ангальт-Цербст-Дорнбурзькій (в народі знаної як московська цариця Катька ІІ).
От тільки в цьому далекому від науки твердженні аж ніяк не розкрите питання пояснення реальної документально зафіксованої дати появи українських міст і сіл Донецької та Луганської областей, які на століття відстоять в глиб віків не тільки від «милості» московської цариці, а й від самої дати її появи на світ в далекому польському Щецині зразка 1729 року. Насправді на території Кальміуської паланки Війська Запорізького низового, що станом на 9 квітня 1582 року простягалася «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону» (грамота польського короля Стефана Баторі), вже тоді налічувала десятки козацьких поселень.
Донецьк заснований в 1530 році українським гетьманом Предславом Лянцкоронським, як один з зимівників запорожців-кальміусців, адже Олександрівське урочище (територія сучасного міста) було розташоване якраз неподалік полкової фортеці Ясинувате (зараз одноіменне місто Донецької області). Після руйнування Січи в 1775-ому за наказом Катьки ІІ та переселення сюди козаків, Олександрівське поселення отримало потужний поштовх до розвитку, хоч історики вперто називали датою заснування міста 1779-й (передача землі полковнику Шодловському), офіційно ж це взагалі 1869 рік (початок будівництва місцевого металургійного заводу Джоном Юзом).
Основоположниця Маріуполя, фортеця Домаха, як південний форпост Кальміуської паланки, була заснована наприкінці XV столітті на правому березі Кальміусу. Два з половиною століття вона захищала Україну від набігів східняків та прикривала річкове гирло на таємному обхідному шляху запорожців з Чорного моря до Дніпра, перш ніж в 1778 році сюди наказом все тієї ж цариці не переселили кримських греків, почавши новий відлік історії в якості Павлівська.
Місто Бахмут же взагалі документально відомий як козацька «сторожа усть Чорного-Жеребця» ще з 1571 року, головною причиною будівництва якої стали ті самі соляні родовища вище по Торцю, звідки чумаки на волах розвозили свій дорогоцінний товар по всьому азово-чорноморському узбережжю та Східній Європі, адже станом на кінець XVII століття в передмістях налічувалося вже близько трьох десятків солеварень під захистом добре озброєної сторожи (документальне підтвердження 1683 року).
З півночі цей соляний бізнес з XVIІ століття охороняв Слов’янськ на Торських озерах, побудований на місці первинного (до Бахмутського) джерела видобутку козаками солі для своїх потреб з карстових озер випарюванням, який був закинутий з відкриттям більш багатих та чистих родовищ тридцятьма кілометрами південніше. Також місто в історії відоме, як «Торський перелаз» (переправа через Казенний Торець) під захистом козацького «Маяцького острогу» станом на 1645 році.
Поселення на місці майбутнього Святогірську вже існує в паперах барона Зигмунда Герберштейна з 1526 року в якості кляштору, а пів століття по тому свята братія точно знаходилася під надійним захистом козацької сторожи. Ось тільки з повною окупацією наприкінці XVIII століття цих теренів і перші, і друга стали вигнанцями, давши привід Московії переписати історію міста в якості Банного маєтку одного з чисельних катерининських коханців.
Луганськ колись був стародавнім козацькими поселеннями Кам’яний брід (лівий берег річки Луганки) та Велика Вергунка (правоберіжжя), що походили з зимівників Кальміуської паланки Запорізької Січи відомих з XVІІІ сторіччя. Пізніше ці українські селища стане притулком для православних сербів, що тікали з Австрії та Турції під захист своїх єдиновірців. Коли ж повномасштабна московська окупація стала реальністю, а козацька вольниця – ліквідована, новий відлік історії міста почнуть зі створення місцевого ливарного заводу в 1796 року.
До речі, Слав’яносербськ на правобережжі Дінця, куди в тому числі прийшли на початку 1750-х австрійські серби на чолі з полковниками Шевічем та Прерадовичем (вся місцина до 1764-ого офіційно так і називалася Славяносербією) — це знов-таки старий козацький зимовий стан кальміусців в урочищі Підгірне, про який існує документальна згадка від 1740 року, а відомий ще з попереднього століття, і лише в 1754-ому перетворено в один з опорників Української лінії.
Розташоване в п’ятнадцяти кілометрах від нього Зимогір’я – теж старий зимівник Кальміуської паланки низових запорожців, відомий з 1645 року як Черкаський Брід на Лугані. Він три століття існував в історії під своїм первинним ім’ям в різних інтерпретаціях до перейменування московсько-радянськими окупантами на сучасну назву.
А ще існують десятки і десятки містечкок і селищ, Макарове, Мандрикіне, Бойове, Володарське, Рутченкове, Лебедино, Новожеланне… та багато-багато інших колись заснованих запорізькими козаками. Так яке відношення царська влада московських окупантів має до заселення Сходу України з урахуванням всього вище наведеного?