Півгодини… всього півгодини та поцілунок справжньої музи натхнення знадобилися Павлу Чубинському, щоб прості слова перетворилися на рушійну силу українського опору, яка століттями надихає душу в найтемніші дні та заколисує в часи рідкого затишшя, щоб за першим покликом бути готовою знов повстати проти «московських вошей та українських гнид».
Весела студентська інтернаціональна вечірка, абсолютна духовна свобода юності ще незатьмареної життєвими негараздами помноженими на реалії московської окупаційної диктатури з їхнім споконвічним переслідуванням українства — тільки в такій атмосфері вмить могли народитися геніальні слова, які торкаються найглибинніших струн українського серця. Це сталося восени 1862-ого, коли натхненний сербськими наспівами своїх друзяк по необтяжливому дозвіллю двадцятитрирічний юнак за ті самі півгодини під келих вина напише слова найвідомішої зараз в світі української пісні.
Геніальність віршової рими «Ще не вмерли України і Слава, і Воля», що було так легко, майже жартома написана стало зрозуміло після першого ж наспіву на тій самій вечірці під музику з сербськими мотивами. Не пройшло і кількох тижнів, а переписані від руки та пересказані з уст в уста рядки того вірша Чубинського вже знали на пам’ять у всіх націоналістичних колах української столиці.
От тільки така швидка слава мали свій зворотній негативний бік — мистецтво Чубинського не пройшло повз увагу наглядово-катальних органів московського окупаційного режиму, і вже 20 жовтня головним московським «гауляйтером» Києва, князем Долгоруким, був виданий наказ про депортацію поета до Архангельщини з метою «захисту» нестійкого розум українського простолюду від згубного націоналістичного впливу вільнодумної інтелігенції.
Але силу слова було не спинити, вона вже жила своїм окремим від автора життям. «Ще не вмерла…» декламували на всіх кутах столиці, а з виходом в світ друком наступного року четвертого номеру львівської «Меті», невдовзі про неї знала вся Україна від Сяну до Дону. Так строфи сягли вух того, хто став їхнім хрещеним батьком саме як пісні і майбутнього гімну вільної країни, що взяла меч до рук заради відвоювання своєї свободи – отець Михайло (Вербицький), духовний соратник Чубинського по «Громаді», поклав палкі слова на нотний стан.
Офіційно представленний за диригентства Анатоля Вахнянина широкому загалу на перемишльському пам’ятному концерті Кобзаря 10 березня 1865 року симбіоз музики та строф справив на публіку таке сильне враження, що одразу перетворився на народний гімн, зі словами якого на вустах і в серці йшли в бій воїни Української народної республіки (1918), потім Карпатської України (1939), а зараз воюють Зброєні сили України, щоб нарешті закінчити справу своїх пращурів і покінчити з одвічним ворогом, зруйнувавши Московську імперію андрофагів до підвалин назавжди.
Будуть в історії українського гімну і подання на суд міжнародної громадськості в англійському перекладі номера «The New York Times» від 17 червня 1917 року, і підписання Акту злуки 22 січня 1919-ого під його спів, і довгоочікуване офіційне визнання державним 15 січня 1992 року, право на яке він завоював у півсотрічній битві за існування своєї країни.