Коли під прикриттям фейкового «перемир’я» з поляками московські червоноармійці в кращих традиціях своїх золотоординських господарів вибили українські війська Симона Петлюри на лівобережжя Збруча 21 жовтня 1920-ого, почався останній трагічний акт драми визвольної війни 1917 — 1922 років. Здача європейськими союзниками інтересів України надогоду Кремлю була лише питанням часу. Тим більше, що кожна з сусідніх країн отримувала за це свій ласий шмат від понівеченої країни. Румунія, Польща, Чехословатчина – всі вони були не проти своєї частки українського пирога, відданого їм на відкуп Кремлем (хоч і не думали, що все це – тимчасово, поки останній накопичить сили та засоби для захоплення всього, і їх в тому числі).
Однім з наслідків тієї останньої битви стало фактичне оточення служками московського окупаційного режиму під червоними прапорами сорока тисяч українських повстанців на власній землі, адже левова частина України з мовчазної згоди світу на папері відійшла під контроль кремлівської комуністичної банди.
Листопадовий рейд Волинської групи раніше інтернованих на підконтрольні Польщі терени вояків української армії на чолі з Юрком Тютюнником мав стати останньою спробою відвоювати свою країну. Однак те, що було неминучим (кількість червоних перевищувала збірне українське військо в сорок разів) стало справжньою трагедією – під житомирськими Малими Міньками 17 листопада 2021 року московити на чолі з кримінальним злочинцем Котовським повністю оточили повстанський загін.
Коли у українців закінчилися набої, московити почали методично вбивати беззбройних козаків (частина з яких добровільно віддала перевагу смерті перед полоном, покінчивши життя самогубством); врятуватися змогли лише кілька штабних, кіннота та кілька возів з пораненими загальною кількістю біля дванадцяти десятків чоловік, які з боями відступили на підконтрольні полякам землі біля села Купіль. Смертю хоробрих в тім бою полягло біля чотирьохсот бійців Волинської групи, забравши із собою на той світ чимало ворогів, ще більше лишивши страждати на землі (лікарні всіх навколишніх сіл були вщент забити пораненими червоноармійцями).
З прибуттям керівництва несанкційовані страти призупинилися, але лише для того, щоб фарс під назвою «радянське військово-польове правосуддя» продовжив цю брудну справу вже в так званому «офіційному» руслі.
Наступного дня чотири шеренги з п’ятсот тридцяти сімох полонених вояків УПА пішим маршем прогнали з Малих Міньків до сусіднього Базару, де той самий Котовський особисто провів так званий «суд» без права захисту та апеляції зі смертним вироком для трьохсот шістдесяти полонених як «ворогів радянського народу» (дев’яносто четверо важкопоранених померли без належної допомоги з боку «переможців», не доживши до цієї миті) та етапуванням сорока одного представників командної ланки для додаткового допиту в Київ наприкінці.
Прочитана вголос постанова «розстрільної п’ятірки» Котовського 22 листопада о десятій вечора на околиці Базару перед двома виритими під дулом пістолетів місцевими довжелезними траншеями сорока і шістдесяти метрів. Остання відмова зрадити Україну вістового Степана Щербака від імені всіх засуджених. Слова українського гімну в нічній тиші, які одне за одним обриває куля московського ката…
Відправлення до окупованої столиці козацької старшини лише ненадовго відтермінувало смерть – після допитів та катувань переважну частину її теж розстріляли, за відомостями московитів на співпрацю з ними згодилися лише сорок дві особи з тих 537-ми бранців.
Весь період радянської окупації масштаби цього московитського злочину приховувалися (пам’ятник існував лише на згадку по вбитих в бою окупантах-котовцях); а після Чорнобильської катастрофи 1986-ого знищено і саме село-нагадка з метою назавжди стерти його з пам’яті та української історії. Відтворити зі свідченнями очевидців всі деталі тієї жахливої трагедії стало можливим лише з відновленням українського суверенітету 1991-ого та виконанням духовного заповіту полеглих в Базарському розстрілі вояків Української республіки.