Як дві протилежності єдності всього сущого на грішній землі добро і зло ідуть крізь століття поруч. Та, що покликана захищати, і той, хто відбирає найцінніший дар всесвіту — людське життя. Берегиня та Упир — найпрадавніші сутності української міфології дохристиянської доби. Причому, якщо перша приходить в перших променях сонця і символізує собою добро, а разом з ним все чисте і світле, то другий — летить на чорних крилах злої ночі в образі кажана (нетопира).
За українськими віруваннями упирі обох статей (опирі, вопирі, впирі) з’являються на світ як вампіри-перевертні, що в ночі виходить зі своєї домовини та живиться людською кров’ю, або ж людини з двома душами (інший варіант – серцями) приречені все життя шкодити іншим, коли перша з них помре (зупиниться назавжди). Хоча за більш пізньою версією «старих» це – народжені під особливою зіркою коли співпадають день і час абсолютного зла. Але в основі самої назви часткою «пир»(пір) (давньослов’янський «жар», «вогонь») закодований таємний сенс цього духа, який не пройшов відпокуту вогнем, щоб після смерті раз-у-раз повертатися в світ живих, не знаючи спокою.
Красені-перевертні (чи огидні на вигляд ходячі мерці) мали на єдиною меою — випити солоної від робочого поту української крові, щоб продовжувати свій шлях зла між двох світів. Кажуть, що вночі вони вештаються по сонним вулицям міст і сіл, шепочучи імена в непроглядній темряві, і того хто з необережності відгукнеться на їхній заклик, зранку знаходять знекровленим.
Ще люди говорять, не знайшовши собі жертву серед людей, нетопирі можуть пити кров з собак, коней чи іншої домашньої худоби, ознакою чого є дві незагоюючися ранки-проколи на шкірі та різке схуднення тварин з відмовою від їжі і наспупною смертю. Першою ж ознакою появи в окрузі вампіра вважається відсутність молока у корів, кобилиць та кіз, а якщо піймати вопира чи вопирку за доїнням, то за народною прикметою весь наступний рік у худоби щасливця молоко буде литися «рікою».
Опириці ж перетворюють на собі подібних молодиць та старих, перетворюючи і тих, і інших на звабливих красунь, єдине покликання яких – спокушати чоловіків і випивати всю їхню душу разом із кров’ю до останньої краплі. Прижитих від земних чоловіків опирят вони підкидають до дверей заможних сільських осель, щоб люди їх вигодували. Ці діти певний час можуть жити при світлі сонця, мають звичайну подобу, але деструктивну материнську сутність, з самого малку роблячи всілякіе капості, як то: перевертають миски у собак (бо ті їх ненавидять), ображають іншу малечу, тишком-нишком псують господарство, не слухаються прийомних батьків.., а потім одного разу просто зникають, коли голос крові покличе їх до своїх.
Для протидії ж упирам в українських традиціях існували свої ритуали, які запобігали поставанню їх з могил чи захищали від них: вдень тіло вампіра в викопаній труні перевертали обличчям вниз (щоб не бачили місячного сяйва), а потім заривали знов обов’язково головою небіжчика на схід (щоб найсильніші перші сонячні промені спалили зло). Запорукою надійності перепоховання було запечатування тіла, а потім і гробу в головах та ногах, зв’язування рук та ніг упиря кінськими віжками. В українській оселі задля захисту зазвичай на сволоках розвішували різнотрав’я (обов’язково з полином), зв’язки часнику та цибулі, а на вікнах ладаном малювали захисні хрести.