Непокаране зло завжди повертається. Можливо, в іншому обличчі, іншими діями, але повертається завжди в більш руйнівній та нелюдській формі, добре засвоївши урок свого попереднього провалу. Московія, що з завзятістю маніяка, століття за століттям прагнула підкорити Україну з мовчазної згоди миру і поки що не разу за це не була реально серйозно покарана, кожне нове своє пришестя поверталась на українські терени ще більшим злом — так було і так буде допоки бути існувати ця руйнівна сутність на землі.
Перша світова війна, падіння царського дому, заколот на мокшанських болотах… нарешті подарували Україні на початку ХХ століття довгоочікуваний шанс на відновлення самостійності та незалежності. Але сили були нерівні, адже арсенал брехні завжди багатший за інструмент правди — Московія красивими обіцянками змусила частину «втомленого від війни» українського суспільства згодитися на капітуляцію в обмін на пусті обіцянки «миру».
Але московський мир за два десятиліття інтербелуму для України обернувся на два штучних, інспірованих Кремлем голодомори (1921 — 1923 та 1932 — 1933) та масового терору з катастрофічними культурними наслідками «Розстріляного Відродження». Причому в арсеналі московських катів, що за невеликий часовий проміжок на фундаменті царської «охранки» вибудували величезну самостійну каральну машину «країни рад», був широкий інструментарій абсолютно позбавлений будь-яких нормативно-правових обмежень – від тортур до масових позасудових страт.
Весь неосяжний жах вбитих та замордованих тільки за період 1921 — 1941 українців складається з суцільного жаху безлічі локальних трагедій з прив’язкою до топонімів, які радянська влада намагалася замовчати (їй на руку зіграла Друга світова і здача України світом на відкуп за її підсумками), але пам’ять людська зберегла крізь всі сім десятиліть московської окупації. Одним з клаптиків тієї московської ковдри смерті була Вінницькі страти останніх років радянського передвоєнного панування.
Вбивчо-репресивний маховик московського НКВС на окупованих українських землях почав набирати максимальних обертів в 1937-ому, тоді ж за ґратами просто за національною ознакою з активною громадянською позицією опинилися десятки тисяч, ще до початку тієї хвилі терору наказом від 31 липня того ж року був встановлений «план» для України — 28 100 арештованих, 7 800 страчених, з них Вінницька область — 4 000 та 1 000 відповідно.
Але червоні кати дуже швидко відчули смак української крові — всього то і треба було, щоб місцева «трійка» (вінницька складалася з В. Чернявського, М. Тимофєєва, І. Ярошевського) поставила свій підпис під довгим-предовгим розстрільним списком, і можна було катувати, гвалтувати, мордувати, вбивати – фактично одним розчерком пера з життя викреслювалися десятки, сотні, тисячі людей, які завинили перед радами самим одним фактом свого існування. Тому вже через півроку мінімальні ліміти на арешти та розстріли збільшили на 30 000, надалі вони вже не мали меж. Підтверджено загалом за ті два страшних роки в Україні було арештовано близько 200 000 арештовано та 120 000 осіб вбито. З них тільки вінницькій рахунок складав за приблизними оцінками шосту частину від загальноукраїнського.
Причому робота по ліквідації в’язнів була проведена НКВС-івськими катами без широкого розголосу – рідним просто повідомлялося про заслання арештованих до сибірських концтаборів «без права листування», хоч на справді їх давно охололі замордовані тіла вже знайшли свій останній земний спочинок в самому серці міста, Центральному парку, християнському цвинтарі чи фруктового саду за «режимним» парканом.
Можливо, московським окупантам і вдалося б разом з жертвами поховати і саму згадку про злочин (адже переважна частина вінничан навіть не здогадувалися про цей жах, а ті що знали в побоюваннях опинитися самим в тих «розстрільних списках» мовчали), якби їхній вчорашній союзник по окупації Польщі в 1941 році не почав бойові дії вже проти них самих.
Червоні перед самою втечею влітку 1941-ого значно поповнили список своїх жертв, просто знищивши вже без фарсових формальностей всіх вінницьких в’язнів. Поспіх викликав порушення процедури конфіденційності страт та поховання вбитих, тому вже восени того ж року місцеві жителі звернулися до німецької влади із запитом на розслідування та ексгумацію відомих вінницьких братських могил жертв кремлівського режиму.
Два роки ігнорування німецькими окупантами народного голосу, і влітку 1943-ого спеціально створена ними комісія з розслідування на території тих самих, трьох відомих вінницьких «режимних об’єкті» московських карателів таки виявила в 95 братських могилах 9 439 тіл в тому числі жіночих (все зі слідами кульових отворів або проломів у черепах), з яких ідентифікувати вдалося через плин часу та військові дії лише 670. Німецькі поразки на фронті зупинили розслідування, яке так і не було доведено до кінця.
Після повоєнної московської окупації чотири з половиною десятиліття радянська влада знову наклала табу на інформацію про цей свій злочин, зруйнувавши пам’ятник на перепохованих семи могилах, показово розстрілявши на місці розкопок 23 березня 1944-ого сто жінок-свідків ексгумації, а інших спаливши в багатті війни як «гарматне м’ясо» на штурмах Меджибожу, Кам’янця та Дережні…
Але українська пам’ять пронесла це через всі випробовування, як і інформацію про поховання жертв першого червоного голодомору 1921 — 1923 років в місцевому парку Козицького. Тому, коли черговий московський режим стояв однією ногою в труні, суспільний запит знов здійняв питання злочинів радянського режиму гори. За ініціативою вінницької молоді наприкінці 1980-х було встановлено пам’ятник на місці братських могил. Ось тільки розслідування так і не було поновлено, московські вбивці так і не відповіли за той свій злочин, тому вони знов повернулися на квітучу українську землю 2014-ому, щоб нагадати світові про свою кровожерливу, не людську подобу шокуючими подробицями своїх нових звірств.