Старовинний парк з рубіновою смужкою аркового місточку посередині, що наче тоненький ланцюжок між минулим і майбутнім, єднає дві невід’ємні половинки цілого. Заколисуючий спокій і затишок густих верховіть з ніжним, наче синичий пух, плескітом річкових хвиль, здається навіть бешкетника-часа змусив заснути назавжди. Ну як тут в тихому тріпотінні листя не почути шепіт янголів, що плетуть мереживо своїх казок, що перетворюються в людській уяві на марево легенд?
Подейкують, ще в давні часи, коли перші праслов’яни лише опановували цю місцину, куючи мечі з місцевої болотної руди для захисту від одвічної загрози зі сходу, Синиця на березі однойменної річки стала сценою трагедії – молодиця-синиця (прозвана так односельцями за жвавий характер і дзвінкий голосок) чи сама кинулася в швидкі річкові води, де тоді ще не було штучного ставу і течія була доволі бурхливою, чи-то старий ватажок кочівників наказав своїм поплічникам покарати за непокору, втопивши гордячку. З тих пір земля ця не належала геть нікому з живих, а на плечі того, хто зазіхав на її споконвічну волю, і весь рід його падало страшне прокляття. Так було з Потоцькими, Яловіцькими, Корфами.., навіть величні палаци яких розчинилися у вирії буття, не залишивши по собі і сліду.
Чи взяти хоча б той став, що діамантовою підковою оперізує серце Синиценського парку. Люди кажуть, для риття його скнарий Теодор Яловіцький, який прикупив останньої миті за безцінь маєток у опального Олександра Потоцького, вирішив для заощадження коштів найняти ромів-копачів з табору неподалік. І хоч ті виконали свою роботу добре і вчасно, жадібний граф і тут вирішив зекономити, не заплативши всієї належної за роботу суми. За це дружини тих ромів-робітників прокляли той синиценський став, пообіцявши що в ньому втопляться п’ять людей (місцеві і досі намагаються не купатися в тому ставі).
Чи те віщування налякало старого Яловіцького, чи усвідомлення хиткого становища чергової московсько-царської окупаційної влади на українській землі, а може пам’ятуя прикрий досвід попереднього власника маєтку, як кажуть місцеві, не тільки обніс всі сорок чотири гектари свого маєтку по суходолу рясним частоколом з водяним ровом зовні, а й побудував підземні шляхи відходу для себе та своєї родини. Та не десь з виходами на околицю села в чисте поле, аж до самих фортечних укріплень Умані, що розташовувалися більш, ніж за два десятки кілометрів на північний схід. І ті побоювання в решті-решт теж виявилися не безпідставними.
Чи тільки за життя своє та своєї родини так турбувався господар синиценського маєтку — про те у селян була своя думка. Адже такої безпрецедентної охорони не було в ті часи у жодного землевласника на всю Уманщину. От і з’явилися вперті чутки, що за тими парканами-ровами, під захистом потужної охорони власник зберігає свої величезні сімейні скарби (за іншою версією — спадок Потоцьких, який ті не встигли вчасно вивезти). При чому легенда про золото-діаманти на виявилася на стільки живучою, що і зараз, ледь не кожного року, в Синицю приїздять мисливці за скарбами зі своїми металошукачами в надії знайти заповітні скарби, які нікому не даються, бо заговорені сильною відьмою.