Доля — боротьба з одним коханням на все життя, ім’я якому було Україна. І місто в петлі Південного Бугу, що виплекало справжній, вписаний золотими літерами в українські літописи ХХ століття талант, майже позабутий сучасниками внаслідок жорстокого табу московських окупантів за націоналістичну позицію та любов до рідної землі. Валентин Отамановський – професор історичних наук, перший вінницький хронограф, український патріот.
Мабуть, це гени діда привели його в на берега Вишні, щоб стати біографом рідної домівки лікаря-легенди Кримської війни, яким так захоплювався старий. А як би ще хлопчина з пересічного черкаського села зразка кінця ХІХ століття, де батько великого сімейства Отамановських працював на дрібній посаді цукроварні Бобринських, опинився в Вінниці в свої двадцять сім.
І той шлях в чверть століття не був для Валентина простим: репетиторство в якості підробітку з чотирнадцяти років, київська гімназія із золотою медаллю, юридичний факультет університету Святого Володимира в 1912-ому з переводом за рік на механічний Київського політеху, організація таємного студентського «Братства самостійників» (про яке навіть головний ідеолог Міхновський не здогадувався), на чолі яких вин стояв у витоків Центральної Ради, столичних органів правопорядку, першої кінної сотні УНР, участь у сумнозвісному Бою під Крутами, Віденський універ та австрійське видавництво української літератури «Вернигора»…
Після московсько-радянської окупації 1920-ого Валентин Дмитрович на кілька років осідає в Вінниці, що було зумовлено знаходженням в місцевому відділенні бібліотеки Національної академії наук найбільш повного архіву по тематиці Магдебурзького права на українських теренах, над якою він тоді кропітко працював з усім своїм натхненням. А за два роки він вже очолює заклад, продовжуючи працю над своєю дослідницькою монографією з історії середньовічної вінницької громади в оригінальних документах XIV — XVII століть(чому немало посприяло знання ним семи мов), яка фактично стане першою подібною фундаментальною працею з біографії міста на березі Вишні.
Саме завдяки Отомановському в Вінниці в 1924-ому з’явився Кабінет виучування Поділля, який став першим і найпліднішим академічно-практичним осередком історико-культурного дослідження краю (двадцять шість томів наукових праць), створив бібліотечну базу пов’язаних з етнографією та історією документів, опікувався створенням музею-садиби Михайла Коцюбинського, створена ціла мережа краєзнавчих осередків в подільських містах і селах, увічнювалась пам’ять видатних імен українського місцевого культурного, політичного та наукового середовища пам’ятними табличками на пов’язаних з ними історичних будівлях.
Звичайно ж таку бурхливу культурно-просвітницьку діяльність на українських теренах, та ще й при націонал-патріотичному минулому її носія, не оминули увагою карателі окупаційної московської влади. В 1929-ому Отамановського арештували по повністю сфальсифікованій справі «Спілки визволення України» із звинуваченням в створенні її вінницького осередку (при чому ні одного члена останнього так і не знайшли). Він отримав п’ять років радянських концтаборів плюс два — заслання до Татарії, хоч і після спливання терміну утримання влада тримала його якнайдалі від України (Казань, Краснодар, Саратов, Ташкент…).
За рік по завершені розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової війни, в свої п’ятдесят два, Валентин Дмитрович захистив історичний кандидатський ступень роботою і знов про Вінницю, як типове українське місто Південного Правобережжя XIV—XVIII століття, а ще через десятиліття — докторську, при цьому викладаючи латину в Харківському меді.
Щирий патріот України, він навіть помер в один день з Великим Кобзарем з різницею в сто три роки. Не дивлячись на всі досягнення Отамановського і фундаментальність його праць з дослідження історико-культурної спадщини Поділля, змиття чорних, нанесених московським окупаційним режимом плям з його імені відбулася лише на світанку відновлення української незалежності 11 серпня 1989 року.