Професійні міські жебраки — окрема каста європейського суспільства, яка існувала у усі часи. Одні держави намагалися зарегулювати їхню діяльність, другі їх переслідували, а більшість — просто змирившись махнули на них рукою, але від всього того вони не зникли з чистеньких вулиць чи вишуканих кварталів цивілізованого світу. Жебрацтво — це взагалі скоріше склад души і своєрідний вид мистецтва, як сублімована демонстрація-спекуляція на найнепрезентабільнішому боці життя.
Вичурно-культурній цесарській Австрії, яка отримала під контроль Буковину внаслідок Першого поділу Польщі та капітуляції Московії в 1774-ому, знадобилося десятиліття, щоб у столичного магістрату дійшли руки до врегулювання питання чернівецьких жебраків, яким не тільки належало носити «на серці» (ліворуч на одязі) відмітку встановленого зразка, а й просити милостиню лише у суворо встановлених місцях. От тільки і вісім років по тому справа не зрушила з місця — цілі зграї «наволочі» та «ледацюг», як сарана, періодично налітала на буковинську столицю. Задля запобігання їхнім злочинам чернівецький суд зобов’язав сили правопорядку депортувати жебраків за крайові кордони, а в разі самовільного повернення їм загрожували два десятки батогів та висилка в солдати.
Однак, судячи з кількості та привольного життя жебраків в Чернівцях зразка початку ХХ століття, австрійська влада, як і будь-яка інша протягом багатьох тисячоліть, так і не знайшла ефективного засобу протидії появі та діяльності цього братерства, яке не підкоряючись загальним соціальним законам і нормам, діяло за власними раціональними правилами. У професійних чернівецьких бідаків навіть існував поділ міста на сектори для запобіганню конкуренції між своїми за милостиню (фінансова спроможність — обмежений ресурс). Реальні факти та легенди їхнього життя, як цікава автентична родзинка, навіть знайшли віддзеркалення в художній літературі місцевих авторів тих часів.
Чого вартує лише епізод про подачу за незнанням новенькою лікарською покоївкою жебракові, що заявився за своєю милостинею (як і кожної п’ятниці протягом чверті століття до того) двох леїв замість п’яти – проситель не тільки з обуренням жбурнув монету їй в обличчя, а ще й пригрозив дівчині наскаржитися на неї господареві. Бідна перелякана служниця тоді заплатила нахабі зі своєї власної кишені, а історію ту пізніше переказала всім своїм друзям-знайомим, перетворившись на легенду.
Взагалі той самий нахаба на ім’я Нусен в своїх одвічних чорних, заношених до блиску піджаку та котелку без огляду на погоду та пору року, що день у день йшов одним і тим самим маршрутом збирати данину з добросердечних, був колоритною особистістю окрім зовнішності (карлик з високим чолом, абсолютно лисою головою та сивою борідкою) – після його раптової смерті (нещасний випадок на дорозі десь в 1930-х)з’ясувалося, що він не тільки мав успішного сина-адвоката в заможній австрійській столиці, а й володів двома триповерховими прибутковими будинками на престижній чернівецькій Вірменській.
А ще на вишуканих вулицях буковинського центру часто можна було зустріти такого-собі червоного Бубу, обірваного зарослого дивакуватого жебрака в неодмінному зам’ятому капелюсі, який чіплявся до всіх перехожих без розбору сану-звання з безглуздими запитаннями. Він милостиню не просив, йому самі давали аби відчепився. Але при всій своїй недалекості був завзятим футбольним фанатом, який ідеально знав всі правила та нюанси гри, поточні склади команд та результати турніру, а при перемозі улюбленої команди з дитячою безпосередністю стрибав вулицями та горлав у весь голос, щедро даруючи свою радість містянам.
І вже «при советах» перед тим, як чернівецькі жебраки зникли зі своєї останньої «робочої» резиденції на Руському цвинтарі (кажуть, радянська влада просто вивезла їх в один з своїх концтаборів), помер один старий з їхнього братства. Помер як праведник у власному теплому ліжку, у власній домівці… Ніхто б на цей факт не звернув особливої уваги, якби наступного дня з квартири раптово не зник його студент-постоялець; тим більше молодик взагалі більше не з’являвся в місті чи своєму навчальному закладі. Сполучною ланкою цих двох подій, подейкують, виступали порожній чохол від матраца (де той жебрак ніби-то зберігав усі свої накопичення в асигнаціях) і розірваний напірник з кількома монетами всередині, який він використовував в якості подушки.