Вона увійшла в історію як перша офіційна дружина-муза великого Пікассо, яка хоч і тимчасово змогла перетворити натхненного творця кубізму на шанувальника неокласики, народила йому сина та на десятиліття змогла вгамувати внутрішніх іспанських бісів. Але тінь видатного художника майже поглинула самостійну вишукано-аристократичну натхненно-талановиту особистість Ольги Хохлової.
Побожна патріархальна ніжинська сім’я військового офіцера-медика п’ятьох своїх дітей виховувала за суворими традиційними канонами з належним рівнем освіти для хлопчиків та роллю берегині сімейного вогнища — для доньок. Важко собі уявити шок рідні від вибору аристократичною Ольгою після пансіону благородних дівчат кар’єрного шляху балетної танцівниці, нехай і в трупі всесвітньо відомого Дягелева.
Хоча саму молодицю можна було зрозуміти — вибір між сірістю безвиході Першої світової війни московського зразка та блиском найвідоміших європейських підмостків був очевидним. Ользі не вистачало таланту, щоб стати примою, та й вік для початку балетної кар’єри був занадто великим (вона потрапила до трупи в свої двадцять чотири), але наполегливість, працьовитість та природній шарм зробили свою справу — вона не тільки на достойному рівні виступала в основному складі балету Дягелева, але значно виділялася серед інших своєю ранимою витонченістю, яка так притаманна творчим особистостям.
Мабуть завдяки саме цьому унікальному поєднанню там, в далекому Римі 1916-ого в неї без тями закохався останній цинік та жінконенависник (чого варта лише його фраза: «Жінки для мене поділяються на богинь і підстилок, але перші поступово переходять в другий розряд») Пікассо під час підготовки дягелевського балету «Парад» за протекції Жана Кокто. До того він ніколи не стрічав таких, як вона аристократок по духу і тілу. Він називав її своєю «світлою голубкою».
Холодно-світська стриманість пані Хохлової лише ще більше роздмухала полум’я пристрасті в душі вітреного прихильника. Цілий рік він, хто вважав себе «великим митцем», в різний спосіб домогтися її взаємності. Врешті решт це таки сталося (хоч мати художника, до якої він привіз її на смотрини і по попереджала її, що «Пабло стурбований лише собою»), але жити невінчаними в Монружі під Парижем — це було не для глибоко релігійної аристократки-Ольги.
Пікассо був на стільки закоханим, що заради заради своєї «чистої голубки» переступить через себе і зробить їй офіційну пропозицію, при чому шлюбний договір передбачав сумісне володіння всім майном (включно картини), яке в разі офіційного розлучення поділялося навпіл. І хоча весь паризький бомонд застерігав їх від цього кроку (бо не можна поєднати вогонь та воду), 12 липня 1918-ого українська балерина та французький художник стали офіційним подружжям під оплески блискавичного творчого вищого світу в представництві Макса Жакоба, Жана Кокто, Анрі Матісса, Гертруди Стайн…
Щоб відповідати своїй високоосвідченій аристократці-дружині Пікассо не тільки докорінно змінює свій стиль життя людини-хаосу від світських раутів замість маленьких кав’ярень Монмартру до буржуазних трійок і золотих годинників в їхніх кишенях замість розхристаної хламіди завжди перемазаної свіжою фарбою, а й навіть свій стиль живопису з кубізму на традиційний неокласицизм.
За десять років щастя кохати і бути коханою відомим художником та мати від нього сина-спадкоємця Пауло Ольга заплатить аж занадто високу ціну — фактично своє життя. Адже експресивному сюреалісту з часом набридло все те, чим він так захоплювався в ній на початку їхнього знайомства. Борделі, коханки, гульня… останньою краплею їхнього розриву (але не офіційного, бо змиритися з втратою половини своїх статків художник категорично відмовлявся) стала позашлюбна дитина Пікассо від сімнадцятирічної Марі – Терез Вольтер.
Її тонка натура так і не оговталася від травми такої жорстокої зради того, хто став її єдиною близькою людиною на чужині, кому вона подарувала своє серце без залишку. Депресії, самотність, безпідставні сподівання на повернення все ще коханого чоловіка, якому вона ледь не щоденно писала письма, врешті-решт остаточно виснажили її дух, викликавши інсульт, а згодом – рак, від якого мадам Хохлова довго і мучительно помирала в лікарні улюблених Канн. Пікассо ж не тільки проігнорував усі благання вмираючої про останню зустріч, а й навіть не спромігся прийти на похорон матері свого сина після її смерті 11 лютого 1955-ого.