Українські дерев’яні будівлі, до яких з такою зверхністю ставилися середньовічні європейці з їхніми неодмінними кам’яницями — це продукт тривалого пошуку поколінь пращурів найкомфортніших умов існування у будь-яку пору року при зручності користування та естетичній привабливості з урахуванням наявних вихідних природно-кліматичних даних для себе і своїх близьких.
Природа подарувала Україні від Сяну до Дону доволі м’який клімат з відсутністю тривалих морозів, помірно жарким літом та зазвичай помірними опадами. З наявних природних будівельних матеріалів основними були камінь і деревина в різному співвідношенні залежно від регіону. Тому фактично кінцевий вибір завжди залишався за людиною. Традиційно для будівництва українських осель від сільських хатинок до княжих палат в Середньовіччі він зупинявся на деревині, хоча були і виключення як Ользин палац, рештки якого і зараз височіють біля Національного історичного музею в Києві.
В чому ж бачили привабливість деревини перед каменем українські пращури, що раз у раз відбудовували свої спалені в попіл міста і села після чергової навали східняків саме з першої, хоч на заході обирали камінь, стіни з якого теж руйнувалися ворожими катапультами (не кажучи вже про їхні дерев’яні дахи та поверхові перекриття).
Для початку гігроскопічність деревини створювала (особливо за умов використання додаткових засобів утеплення, таких як обмазка глиною чи саманом) всередині оселі доволі комфортні умови існування, надійно тримаючи тепло взимку та суху прохолоду влітку. Використання ж розумного внутрішнього планування з розміщенням приміщень навколо пічки з грубою (яка тримала тепло до ранку) та винесення приготування їжі в літній період до окремої споруди чи просто на пічку під навісом дозволяло підсилити цей ефект. Каміни ж кам’яних замків давали лише дуже обмежений обігрів, бо більша частина тепла розчинялася через широкий димар назовні.
Плюс погана гігроскопічність каменю, який дуже довго нагрівається та охолоджується (на відміну від деревини) виступає каталізатором накопичення сирості, як наслідок, появі і розвитку небезпечної для життя плісняви та різноманітних мікроорганізмів.
Відносна «м’якість» деревини дозволяла зводити споруди різної складності за її допомогою в найкоротший термін, адже додаткова обробка окремих її деталей зводилася до лічених годин, на відміну від каменю, який сам по собі вимагав значно більших витрат ручної праці, які до того ж не гарантували щільної підгонки навіть за наявності єднального розчину між окремими елементами. Сиру непривітність та протяги середньовічних кам’яниць знать намагалася прикрити гобеленами та килимами на стінах, а чернь так і жила цією сірою безпросвітністю.
Окрім того «дихаючі» дерев’яні стіни українських осель в гігієнічних цілях щорічно обробляли розчином крейди всередині та ізвесті зовні (традиційна побілка виконувалася перед Великоднем). Крім того тепла підлога додатково встелена плетеними чи тканими доріжками і килимками давала можливість пересування всередині домівки без вуличного взуття, а лише в домашньому варіанті капців, що виступало своєрідним запобіжником шкідливого впливу чинників зовнішнього середовища на внутрішній замкнений простір оселі. В той час як замками та в більшості заможних кам’яних осель Середньовіччя ходили не перевзуваючись, а підлогу в кращому випадку вистилали соломою, яка тільки тримала вуличний бруд разом з шкідниками і дуже швидко починала пріти через погане провітрювання (про що йшлося вище), сама перетворюючись на загрозу здоров’ю всього живого.
Пластичність же деревини дозволяла не тільки щільно підганяти окремі елементи конструкції без зазорів, що виключало появу протягів (чим «грішать» всі муровані споруди), а й використовувати матеріал для естетичного прикрашання з використанням декоративного різьблення чи особливої обробки окремих частин. Майстерність українського дерев’яного зодчества і зараз можна простежити в збережених храмах та окремих будинках, мереживному вбранню яких позаздрить будь-який мурований палац.
Звичайно у деревини, як будівельного матеріалу, була купа своїх недоліків як: легкозаймистість (чим користувалися східні варвари раз-у-раз спалюючи українські місцини), недовговічність, яка вимагала доволі частої у порівнянні з каменем заміни окремих елементів (хоча ремонтопридатність у дерев’яних споруд краща), не стійкість до впливу руйнувальних шкідників… Але не в правилах українців було відступати перед труднощами, і нехай тимчасовий комфортний затишок завжди превалював над можливими незручностями. До того ж для підвищення міцності деревини в народі використовувалися різні методи вимочування заготовок в різних морильних засобах та додаткове покриття зовнішнім захистом накшталт глини.