В реєстрі української кухні особливе місце займає коливо (інша назва канун чи сита), яка є самостійною стравою-аперитивом готованою на всі традиційні урочистості пов’язані з печальними поховально-поминальними обрядами та вшануванням померлих. Хоча деякі знавці кухарської справи відносять її до одного з різновидів куті через однаковий базовий базовий інгредієнт — кашу.
Традиційний рецепт приготування колива дуже простий: пшеничну (розповсюджена на Правобережжі) чи ячмінну (на Лівому березі Дніпра) крупу (а зараз здебільшого рис) відварюють до готовності і поливають ситою, що являє собою медовий або цукровий сироп на воді. Спрощений рецепт страви передбачає заміну каші дрібними шматочками білого хліба, булочки чи печива, а більш елегантний — додавання до каші різноманітних місцевих та екзотичних сухофруктів та горіхів.
І хоча християнство привласнило собі винахід кануну, як поживної страви, що нібито допомагала за підказкою Теодора Тирона вірянам пережити Великий Піст попри державний саботаж римського імператора Юліана ІІ Відступника (окрім нюансу, що вони навіть фізично не могли перетнутися у часі, бо коли мученик прийняв свою смерть за два десятиліття до появи майбутнього імператора на світ), джерела її сягають праслов’янських часів, коли сонце-коло служило головним божеством і одночасно символом кругообігу всього сущого на землі та зв’язку поколінь від давно померлих прабатьків до ще ненароджених нащадків.
Саме тому коливо було і залишається головною українською обрядовою стравою пов’язаною з смертю та вшанування пам’яті пращурів. Її готують і подають першою на поминальному обіді після похорону, на всі поминальні дати (дев’ять та сорок днів, роковини, «гробки»), а також Маковія та Різдво. При цьому для майбутніх носіїв труни з пов’язаними на лівій руці рушниками ще до початку церемонії поховання готували окремий канун (те саме коливо, але з великою кількістю меду та маку), щоб відкрити цім провідникам духовний шлях між двох світів і полегшати душі перетин цієї межі.
Фактично за українськими народними повір’ями символізм колива як жертовної їжі полягав у згуртуванні-об’єднанні всіх присутніх за столом з тими, хто вже відійшов в інший світ. Тому-то за старовинним обрядом миска зі стравою разом з однією, єдиною на всіх ложкою обходила єднальним колом тричі (кожен за раз мав з’їсти по одній ложці), а рештки каші, залежно від урочистості: ставили на могилу (на поминальні дні), на підвіконня в головній кімнаті (на Різдво), на вшанувальний стіл біля колодязя (на Маковія); хоча зараз традиція використання однієї ложки для всіх із сучасних уявлень про гігієну вже йде в минуле.