Фактично його рід, хоч по батькові і розпочався з литовського шляхтича Сави Більського, але був більш українським, ніж багато інших, адже від самого початку існування Запорізької Січи його представники вірою і правдою служили українському народові, доводячи просту аксіому, «Не той українець, хто народився на цій землі, а хто своїм життям готовий її захищати!». Володимир був гідним спадкоємцем козацько-старшинської сім’ї Савчено-Більський, вписавши свої ім’я золотими літерами в аннали української історії першої половини ХХ століття, як український контр-адмірал.
Три століття славетних сімейних спадкових (мати теж походила з козацької родини Суліїв) військово-політичних традицій та добра українська генна пам’ять, яку не змогло стерти навіть століття під тотальною московською окупацією після знищення козацької вольниці царицею-самозванкою Катькою ІІ, привели двадцятидворічного парубка в 1888-ому до лав 112-ого Уральського піхотного полку. Проба пера виявилась вдалою, але разом з тим юнкерське училище, розквартирований в Польщі 22-ий Нижегородський піхотний, адміралтейство Північного флоту… були лише сходинками на шляху Володимира Олександровича до головної місії його долі.
Він повернувся на батьківщину в 1902-ому, як офіцер чорноморського флоту. Там в Севастополі зразка початку ХХ століття він стає одним з активних членів того, що послугує підґрунтям для створення наприкінці березня 1917-ого Української Чорноморської Громади, а тоді ще напівпідпільного гуртка «Кобзар» з популяризації української культури через освіту, літературу та театр. Плюс з утворенням Центральної ради в тому числі на його плечі лягає обов’язок з розробки української військово-морської доктрини, організації першої української військово-морської частини ХХ сторіччя з Севастопольського флотського півекіпажу та українізації Чорноморського флоту.
Вчорашній полковник по Севастопольському адміралтейству московських окупаційних військ вже 23 грудня 1917 року очолює канцелярію Морського міністерства Української народної республіки, а також приймає участь в розробці «Тимчасового закону про флот УНР», який вперше офіційно закріпив за країною статус морської держави, і заснуванні першої в Україні Кам’янець-Подільської гардемаринської школи.
В якості визнання вагомого вкладу та високих досягнень на ниві формування українських військово-морських сил Савченко-Бількському в 1918-ому було присвоєно звання генерал-хорунжого, а два роки по тому вже на посту командувача Чорноморського флоту та начальника воєнно-морської управи УНР за створення Дніпровської флотилії та формування перших підрозділів української морської піхоти — контр-адміралу.
Володимир Олександрович стає останнім начальником Військово-морської управи Морського відомства УНР; він обімав цю посаду і після інтернування внаслідок московсько-більшовицької окупації 1920-ого, оселившись в Сарнах на Волині. Там він продовжує активну діяльність на благо країни вже як дослідник та літописець історії флоту України в контексті геополітичних розкладів друкованих в «Літописі «Червоної Калини”, «За державністі», «Таборі»…
Друга світова війна подарувала Україні ще один шанс на визволення від московитів, але наявних за кордоном патріотичних сил на власну сольну партію наразі на той час не було, хоч Савченко-Білький і намагався з максимальною вигодою для своєї батьківщини скористатися ситуацією створенням Українські комбатанти під патронатом варшавської Ради Хреста Симона Петлюри (орденом якого він був нагороджений 10 травня 1937 року) та формуванням Українського визвольного війська, який в 1945-ому увійшов до складу Української Національної Армії генерала Павла Шандрука.
Після закінчення війни нащадок славетного козацького роду проживе ще десятиліття, в тому числі очолюючи Головну раду Хреста Симона Петлюри, і помре в Абоданті неподалік Парижу 21 вересня 1955 року, так і не побачивши над своєю Україною сонця Свободи, світанок якого засяє лише через три з половиною десятиліття після його смерті.