Суворо кажучи, заготівля продуктів на період холодів починався задовго до настання осені, фактично її прихід знаменував лише їхній останній завершальний період. Адже починаючи від сходження з українських полів останнього снігу, коли починався процес підготовки до посівної, і аж до збирання останніх городніх овочів-фруктів вся тепла пора року була присвячена клопотам в очікуванні наступної зими.
Так ще весною починався збір та заготівля першої ягоди, сезон якої відкривали полуниця з малиною. Їх варили з цукром на варення та сушили на узвар. При чому верхні молоді листочки кущиків цих перших ягід окремо сушилися на сонці для заварювання на чай багатий вітамінно-мінеральним комплексом, також використовуваний самостійно або з додаванням м’яти-меліси і меду як лікарське зілля при застудах. За ними згідно природного календаря крокували збори та переробка абрикоси-жерделі, черешні, вишні, сливи, яблук, груш. В якості напоїв на зиму в діжках припасали квас з березового чи кленового соку та медововуху.
З приходом справжнього тепла починався сезон овочів, який впевнено відкривали огірки, за якими йшли помідори, сині, кабачки, цибуля, часник, картопля, морква, буряки… які квасилися в бочках та сушилися, що дозволяло потім довгий час тримати їх у клунях-льохах в придатному для споживання вигляді для підживлення організму вітамінами в холодні часи та під час тривалих релігійних постів.
Подароване щедрою рукою матінки-природи, вирощено своєю кропіткою працею житнє, пшеничне, гречане, ячмінне, просяне, вівсяне, кукурудзяне збіжжя з давніх часів українці мелили на крупу та на борошно, що вважалося найнадійнішим харчовим запасом на зиму адже давало можливість урізноманітнювати родинне меню чисельними традиційними стравами з тіста та каш.
Окрім того в засіках українських господинь зазвичай зберігалося кілька видів виготовленої в спеціальних олійницях з конопель, льону, макового насіння, волоських горіхів олії, до яких в ХІХ столітті додалася широко розповсюджена на зараз соняшникова. До речі, макуха, що залишалася після переробки соняшникового насіння йшла не тільки на відгодовування домашньої худоби, а й для приготування десертів (змішана з волоськими горіхами) чи з додаванням меду як аналог сучасного снеку-козинак.
Осінь приносила з собою час колоти відгодованого за весну-літо кабанчика, якого тримали спеціально для святкування закінчення польового сезону (зазвичай після копання картоплі, на яке збиралася купи вся сім’я) — з його м’яса робили ковбаски, які залиті смальцем в глиняних глечиках довго зберігалися в підвалах, сало – засолювали разом із лише обсмоленою шкірою, зі здору (нутряний жир) витоплювали смалець, а шкварки йшли в начинку для пиріжків-налисників чи додавалися до борщу. Свіжиною щедро ділилися з ріднею та добрими знайомими, очікуючи рано чи пізно від них такої ж люб’язності навзаєм (адже солонина у українців була не в ходу, а м’ясо без обробки довго не зберігається).
А ось рибу українці якраз-то солили в діжках з давніх-давен на пісні дні для юшок чи просто посолонцювати на щодня, адже дві доби в розсолі, тиждень на сонці і коронована (розпластана без хребта) вона завжди була королевою столу. Ще рибу запікали в печі чи висушували над жаром, щоб в холоди зберегти смак сонячного літа закарбованого в м’ясному бурштину разом з так необхідними організму корисними мікроелементами. Так і до наступної весни було недалеко.