Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Бути разом доля їм відвела в затишному чернігівському (колишньому гетьманському) маєтку Боровичі всього лише два роки, але вірність своєму чоловікові справжня козачка зберегла до самої смерті. В 1752-ому молодій двадцятирічна удовиці не тільки довелося взяти на себе весь клопіт по домогосподарству та вихованню дітей (двох своїх та падчерки), а й справно вести всю економію в 260 дворів на 13 217 десятин землі з лісом, пашнею та річкою Снов.
Окрім того Анастасія встигала багато свого часу присвячувати мистецтву, досягнувши чималих успіхів не тільки в традиційному для українських жінок ремеслі вишивки, а й нетиповому для жінок того часу малюванні, ба більше — нечуваному іконописі, до якого мали дотичність ще століття по тому лише ченці (вважається, що її вчителем був один з їхнього числа), а перші жіночі класи іконопису з’являться при Ніженському кляшторі лише в 1863 році. При чому в професійності її живописного таланту можна особисто переконатися на прикладі збережених донині автопортрету (знаходиться в колекції Національного музею історії України) та ікони Баликінської Богородиці в вишитих сріблом шатах з боровицької церкви-усипальні її чоловіка (зведена в 1765 році).
Не забувала майстерна майстриня і про знедолених, активно займаючись просвітницько-меценатською діяльністю, як того велів їй обов’язок перед Богом і людьми – завдяки її турботам у містечку з’явилися два храми: перший вище згаданий на честь святого Миколая, інший — парафіяльний Успіння Богородиці, перебудований її коштом в 1774-ому. При останньому утримувалися школа, шпиталь, пізніше до них додалася богодільня. А ще була реконструйована фундацією Анастасії Степанівні в 1755 році Свято-Миколаївська церква в належних їй Савинках.
Вона так і залишилася відданою своїм переконанням до кінця, будь-то вірність своєму єдиному чоловікові, в траурі по якому вона так і зняла чорний чіпок, чи життя за покликом серця, не злякавшись судового позиву від самих Милорадовичів проти її сприяння шлюбу онуки Анастасії (яку вона фактично виховувала змалку у себе після смерті падчерки Софії в двадцять шість) з коханим Іваном Ляшкевичем всупереч волі батька, адже українська козачка «не боялася нікого, окрім Бога».
Навіть її життєвий опонент, чоловік її пасербиці Софії, чернігівський полковник Петро Милорадович, визнавав врівноваженість та розумність своєї тещі попри всі виниклі між ними розбіжності, а її онук, Григорій, боготворив свою бабусю по матері за стійкий та незламний характер. Тим більш болючою була втрата сімейної берегині в рік її сімдесятирічного ювілею, що стала для сім’ї Полуботків – Милорадовичів — Стороженків справжньою трагедією, хоч українська історія і зберегла її ім’я як першої художниці-іконописиці новітніх часів назавжди.