Скільки б московська бойова пропаганда в своїх істеричних претензіях на імперськість не намагалася переписати справжню українську історію, починаючи з прадавніх часів і до сьогодні, скільки б не витрачала грошей зі своєї державної казни на оплату безкінечних робочих годин папапіроманства своїх псевдонауковців, Україна (до якої дрімуча московія не має жодного відношення, як батьківщина людожерів-андрофагів) була, є і буде частиною освіченого цивілізованого європейського світу. І збережені архівах різних країн світу чисельні документи української дипломатії — найкращий тому доказ.
Не беручи до уваги скіфсько-сарматський період (коли ці праукраїнські племена вели активну зовнішню політику, вступаючи в війни та союзи в тому числі з давніми греками та римлянами), від першого офіційного візиту київського князя Кия до царгородського двору візантійського імператора Юстиніана І в 527 році, що вважається першим дипломатичним прецедентом в українській історії, і до сьогодні, попри всі складні обставини визначення юридичного статусу українських теренів, іноземні країни вважали за честь мати офіційні дипломатичні відносини з Руссю-Україною через посольські місії, військово-політичні договори та союзи та династичні шлюби, як один з тогочасних широко розповсюджених їх інструментів Середньовіччя (французька королева Анна Ярославна, британська Агата Київська, візантійська Ірина та ще десятки інших).
І хоча найстаріший із збережених в буревіях часу міжнародний договір між Київською державою датується 860 роком (мир з Візантією після взяття князем Аскольдом Константинополю), два століття до того навряд чи минули марно — була як мінімум українська посольська місія до імператора франків Людовіка Благочестивого 839 року. Загалом мудра княжа зовнішня політика, особливо доби Володимира Сваятославича, Ярослава Мудрого та Данила Галицького, звела Русь на одну сходинку з провідними європейськими державами тих часів.
На тлі цього, спустошення та руйнування всіх соціально-політичних державних інститутів викликане першим масованим нашестям східної орди 1240-ого, на століття відсунули власну українську дипломатію в глибоку тінь Литви та Польщі, а згодом – їхнього союзницького об’єднання. Фактично такий стан речей тривав майже три століття, хоч представники українських шляхетних родів продовжували приймати участь в суспільно-політичному житті цих країн, відстоюючи українські інтереси, часом в тому числі на зовнішньополітичній арені.
Відродження самостійної дипломатії прийшло на українські терени разом з козацькою добою. Виборний очільник Січи, який формував свою старшину з найбільш високоосвічених (часто зі знанням кількох іноземних мов) та добре зарекомендувалих себе поміж запорожців вояків, вів самостійну державну політику, починаючи від офіційного візиту Дмитра Байди Вишневецького восени 1553 року до Османської Порти і доєднання в 1594-ому до союзницького договору «Священної ліги» вже для боротьби проти турок. Причому прабатьком сучасного українського дипломатичного корпусу по праву вважається найближчий соратник Богдана Хмельницького, майбутній гетьман єдиної України, Іван Виговський, який сформував перший повноцінний дип.корпус з представницькими місіями за кордоном.
При цьому навіть після фактичної втрати незалежності через розкол і наступне підпадіння під польський, шведський, австрійський, османський, московський протекторат, дипломатичні відносини українських земель з іноземними державами не припинилися. Так протягом XVIII — XIX століть тут в різний час в Україні діяли чисельні англійські, австро-угорські, бельгійське, болгарські, грецькі, данське, італійське, іспанське, німецькі, норвезьке, перське, польське, португальське, турецьке, румунські, шведські та інших країн консульства, що розташовувалися в Києві, Бердянську, Волочиську, Дніпрі, Євпаторії, Львові, Маріуполі, Миколаєві, Новосілці, Феодосія, Харкові, Херсоні, Чернівцях, Одеса ж окрім того взагалі мала особливий митний статус вільної економічної зони «порто франко».
Відновлення державності з проголошенням Української народної республіки 10 червня 1917-ого фактично стало передумовою відновлення повноцінної роботи вітчизняної дипломатичної служби 22 грудня того ж року III Універсалом Центральної Ради з Законопроектом про створення Генерального секретарства міжнародних справ. За три роки були налагоджені зв’язки і відкриті представництва в країнах Антанти і ще з десятці інших, зокрема Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції.
Навіть поновлення московсько-румунсько-польської окупації в 1920-ому, радянський терор, Друга світова війна та панування на українських поствоєнних теренах комуністичного режиму не змогли викреслити Україну з політичної мапи світу, залишивши її державницький суб’єктивізм посольськими та консульськими представництвами в Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернівцях…, деякі з яких фактично не припиняли свою діяльність починаючи з 1804 року.
Справжній ж розквіт української дипломатії з повноцінною роботою на міжнародних майданчиках почалося з відновленням Україною незалежності в 1991 році, коли були налагоджені політичні містки міждержавної співпраці між країною та переважною частиною цивілізованого світу.