За життя світ побачив всього лише одну його збірку, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ім’я Михайло Драй-Хмара назавжди увійшло в аннали української літератури доби неокласицизму. Просто йому не пощастило творити в ті часи, коли рідна земля в чергове опинилася під московською окупацією, та й ще під прапорами скаженого червоного люмпену, коли прояви будь-якої націоналістичної думки, як і освіченість загалом, були передані найжорстокішому остракізму під видом «буржуазного пережитку», адже літературна творчість, тим більшість висока поезія, для невігласів завжди знаходилася за межею розуміння, а тому викликали лютюче відторгнення.
Михась народився поцілований музами в козацькій родині Драй-Брагинців. Наполегливий, старанний, натхнений… і трохи наївний він дивився на світ широко розплющеними очима, з дитячою жагою пізнання поглинаючи нові знання. Золотоношівська школа, Черкаська гімназія, Київська колегія Галагана, історико-філологічний Київського універу.
Непомітно для самого себе в закордонних бібліотеках та вирії особистого життя Драй-Хмара перетнув ту межу, за якою вчорашній студент починає викладати сам — двадцяти дев’ятирічний професор з досвідом роботи у семінарі академіка Володимира Перетца, Михайло Опанасович був саме тим завзятим науковцем, якого так відчайдушно потребував Кам’янецький університет, щоб надихати вже наступні покоління українських літераторів та лінгвістів. Там він викладав слов’янські мови та їхню історію.
За свою п’ятнадцятирічну науково-педагогічну кар’єру Драй-Хмара встиг ощасливити відблисками свого таланту слухачів Інституту народної освіти та столичного Меду, внести свій внесок в розвиток української мови як співробітник Мовознавчого науково-дослідницького університету Всеукраїнської академії наук. І хоча його літературне надбання неокласичних віршів, поем, сонетів вимірювалося сотнями, за життя власним друком вийшла лише його «Проростень» (в 1926-ому), хоч окремим творінням талановитого майстра слова вдавалось-таки пробитися крізь всі цензурні перепони радянської періодики накшталт «Буяння», «Нова думка», «Червона правда».
Фактично дивом Драй-Хмари не торкнулися радянські етнічні чистки 1920-х, але нова хвиля знищення українства не забарилася — 11 березня 1933-ого, в розпал геноциду влаштованого московитами штучного Голодомору, його вперше заарештували за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» через його сонет «Лебеді», але несамовитий опір та відкидання усіх звинувачень змусив-таки радянських карателів того разу відступитися після року мордувань.
Але ненадовго — то була лише проба пера, фальсифікована справа «націоналістично-контрреволюційного угруповання», до складу якого ніби-то входили лінгвіст Драй-Хмара, професор Микола Зеров, мислитель Филипович, вже була на столі у НКВСівських катів, просто потрібна була «відмашка» з Москви, щоб дати її хід. За рік Михайла Опанасовича знов арештували, щоб більше вже не випустити.
Перший вирок 28 березня 1936 року, йому знавцю дев’ятнадцяти мов, дали нізащо п’ять років виправно-трудових колоній з відбуттям терміну на Колимі, де через півтора року без судового розгляду «трійка» по Дальбуду додала ще десять «за участь в антирадянській організації та антирадянську пропаганду», що при його слабкому здоров’ї дорівнювало смертному вироку.
За рік Ніні Другопольській, дружині Драй-Хмарі, повідомили, що він помер «від ослаблення серцевої діяльності» 27 травня 1939 року, хоча за потім дійшли перекази, що сорока дев’ятирічний метр української неокласики пожертвував собою заради незнайомого молодика, зайнявши його місце в розстрільній колоні (в радянських концтаборах практикували шикування з розстрілами навмання кожного п’ятого). Однак цей подвиг, так і не підтверджений документально так і залишився легендою, навіть після реабілітації його чесного ім’я 19 січня 1989 року.