Десь на межі добра і зла споконвіку існує поруч з людиною, але завжди незалежно від неї, одне з найдивовижніших створінь матінки-Природы — загадково-містичний вовк. Його гордість, нескореність, незалежність, незламність, відданість та бойовий дух — це те, що завжди зачаровувало серця воїнів, як домінувальної касти українського суспільства; пращурі навіть так до кінця і не визначилися Богу чи дияволу належить це створіння, зійшовшись на думці, що створив його таки нечистий, але життя вдихнув — Господь.
Вовча містична сутність, як тотемної тварини загадкового Місяця, породила навколо себе чимало повір’їв, забобонів та прикмет. Не дарма ж в українському фольклорі існує легенда, що вовк — прабатько всіх тварин на планеті, адже первинно Темрява створила його з дерева (за іншою версією з мулу та бруду), як свого вірного воїна в боротьбі проти Світла, величезним та слухняним, але вовк потрапив Богові в пастку. І замість вбити, той взяв сокиру та добряче обтесав сіроманця, а поки працював, кожна обтесана тріска, що падала божественною силою на землю, перетворювалася на якусь живу істоту: мілкі — на білок, зайців, мишів, черв’яків, метеликів.., а більші ставали коровами, кіньми, китами…
З дохристиянської доби за вовками закріпилася слава їздової тварини відьом та непростих людей (їх ще називали волхвами, як похідне від «вовк»), вірних прислужників полісуна, а ще вважається, що всередині кожного з них криється зачарована людина-перевертень. При цьому ставлення до сіроманця загалом шанобливе, навіть в «Слові о полку Ігоревім» княжі воїни за спритністю та швидкістю порівнювалися з цією твариною. Повернути людську подобу за легендою йому можна було знятою з себе оперізувальною мотузкою з сорока вузлами, під час зав’язування кожного з яких треба було примовляти: «Боже, допоможи»!
Недарма справжні українські воїни обирали сірого своїм тотемним звіром («Стріляний вовк»), адже він ненажерливий до крові як сама війна (звідти — «голодний як вовк»). Тому, де жар пекельної битви та ллється річками свіжа кров, там завжди вовчі зграї, яких відрядив «на прокорм» чи-то їхній слов’янський бог-полісун, чи християнський святий Юрій (за іншою версією — святий Миколай), адже як кажуть в народі: «Що у вовка в зубах, то Юрій дав». Українська земля береже нагадування про те, зрідка обдаровуючи ними сучасників (кам’яні стели біля Сватове та Керносівки).
Ще два з половиною тисячоліття тому Геродот писав, що неври (брати скіфів, а можливо вони самі) хоч раз в житті перетворюються на вовка, і перебувають в тваринному образі від двох до восьми років (тиждень за рік), а потім повертають свою людську подобу. За козацької доби такими волхвами-перевертнями, яких не брала ані куля, ані шабля, називали характериками, найвідомішим з яких був отаман Сірко.
За українськими віруваннями вовків не можна було вбивати, бо розгніваються одразу і небесні сили, і потойбічні земні, а лісовик та полісун (старовині покровителі мисливства), яким сірі накшталт собак-охоронців, розгніваються і назавжди позбавлять порушника заборони мисливської вдачі. А все тому, що за народними віруваннями тільки вовки взмозі з’їдати чортів, знищуючи часточки зла одразу і назавжди без всяких ритуалів ( інакше «би стільки розплодилося, що й світу Божого не було б видно»).
Саме тому з давніх-давен у колиски немовляти в Україні ставили вирізану з дерева вовчу тотемну фігурку-оберіг чи як ще її називали «вовко-няньку» (хоча в деяких українських місцинах сіроманця стереглися взагалі по імені кликати, щоб «не накликати», замість цього використовуючи пізвисько «дядько»). А в п’ятнадцять українських хлопчаків пострігали, духовно приймаючи в зграю «вовко-воїнів», залишаючи єдину пасму, як промінь сонця і дорогу на небо, тому-то їхнім покровителем вважався бог сонця Ярило. Очі, серце, зуби, кігті та хутро сірого часто використовувалися слов’янами в якості оберегів та лікувальних засобів, вовчий хвіст — превентивний захист від всіх хвороб, а ікло давали гризти малюкам, у яких різалися зубки («щоб нові – були здоровими»).
І хоча вбивати вовків українські забобони забороняли, в народі існувало чимало інших засобів захисту від сірого: соснові скалки як оберег, стадникам не стригти волосся на Георгія, не викидати собацям кістки через вікно, не пасти худобу на Андрія, Дмитра та весняного Юрія (тих днів вовки збиваються в зграї), перед першим випасом вдарити кожну худобу вербовою гілкою, в дальню дорогу взувати лише липові постоли, виставляти свічку на вікно на Громничну Матір Божу (тією ж свічкою припалювали дітлахам кінчики волосся, щоб сірих не боялися), численні замовляння (накшталт: «Якщо хочеш їсти, то йди додому. Якщо хочеш пити, то йди до річки. А якщо хочеш зла мені та моєму стадові, то йди туди, де люди і звірі не бродять, де птахи не літають. На тобі світло і мене не чіпай!») чи просто вимовити «І я – вовк», а також заборона на чесання вовни та волосся, користування ножицями намісячні «вовчі свята», що починаються з 26 листопада.
Духовне ж задобрювання та вшанування Юрьева стада припадало на Різдвяні свята, коли весела коляда наряджені вовками з піснями-примовками мандрувала селом, збираючи щедрі дари войовничим духам вимагаючи за коляду то теличку, то ягничку. А на пасовищі в ніч перед відкриттям нового сезону пастухи лишали сіроманцю жертву у вигляді одного ягняти. Також за переказами раз на сто років на землю приходить «вовчий пастух» — величезний чаклун-сіроманець, який віщує війни, голод та смерть. Не до добра, якщо вовк гне голову до землі (говорять – до небіжчика), а виє на місяць – то до миру, спокою та благодаті.
В українському епосі також збереглися переповіді про вогняного та золотого вовків: перший народжується немовлятом у сорочці чи з «вовчим хутром» і є уособленням мага-перевртня (син Велеса в образі вогняного дракона), який може може здобути славу героїв та здійснювати подвиги, а другий — дух, що охороняє дозрілі пшеничні-житні поля (коли хвиля по полю іде, люди кажуть «то Вовк по хлібах проходить»), тому-то в народі останній сніп іноді ще називали «хлібною вовчицею».
До речі, саме від вовка — символу мужності і довголіття, як вважають дослідники української старовини, походить чоловіче ім’я Володимир (раніше: Вук, Вукомил, Вукобрат, Вукоман, Вукослав, Вуковий, Вукан, Вукашин, Біловук, Добровук, Миловук, Вовк, Вовчек, Волчко, Хорт, Хортивий) з усіма його новотворами. А сім великих і малих зірок Великого Возу — то небесні вовки-вартові.