Десь в часи існування Кальміуської паланки запорожців та їхньої фортеці Домаха на правому березі в гирлі Кальміусу на лівобережжі існувала сторожа Війська Донського (яке ще в XVI столітті присягнуло на вірність Московській орді та її цареві), адже саме ця річка споконвіку слугувала природною межею-вододілом між сферами козацького впливу. За століття існування дозорно-спостережного пункту навколо нього, на невеликій відстані одне від одного з’явилися великі та малі селища з відставних козаків (накшталт запорізьких зимників) та приваблених річково-морським багатством рибалок. Офіційно Лівий берег увійшов на правах міського району до складу Маріуполя лише в 1939-ому, хоч номінально їм вважався з 1926-ого.
Так, трохи північніше за течією (приблизно на рівні Маріїнська на Правобережжі) вже в XVIIІ столітті існувала Успенівка (північний бік Таганрозької траси навпроти 6-ої дільниці). Глибоко врослі в землю мури з вапняку, а також залізні артефакти військового та побутового призначення викопували при будівельних роботах місцеві жителі на ділянках між вулицями Гур’ївською та Таганрозькою ще на початку 2020-х. Тому більшою частиною збереженні на Успенівці саманні будинки — надбання минулих століть (на даху одного з них під час заміни даху з черепиці на шифер в 1980-х поміж сволоків була знайдена скляна пляшка з історичним підтвердженням, що дах на тій будівлі зі стайнями перед тим офіційно міняли в 1864-ому), а до московської окупації Маріуполя 2022-ого по Гур’ївській в багатьох будинках проживали нащадки козака Сухова різного ступеню родинності. Сама ж Успенівка зберегла свою назву в прилеглому старому кладовищі та неофіційній назві парку, що колись був Азовстальським, а з передачею на баланс міста став ім. Лепорського.
Навпроти Аджахів, на протилежному ж березі Кальміусу розташовувалося поселення Бузинівка, з відомостей про яке залишилася лише назва на мапі 1930 року. Адже при будівництві Азовсталю воно повністю опинилося на території заводу, який поглинув усі матеріальні свідчення історії її існування.
Віддзеркаленням правобережної Слободки запорожців на Лівобережжі було рибальське поселення Найдьонівка (ближче до Азовсталю вниз по схилу до моря від сучасного Морського бульвару). Невеличкі саманні будиночки розкидані по холму і зараз зберігають пам’ять про їх перших незаможних будівельників та їхні родини.
Вздовж азовського узбережжя за Найденівкою пролягала колишня німецька колонія Ляпине (навпроти Зеленого острова) з однойменною косою та першими бакайями (піщані кар’єри використовувані для побудови заводу Азовсталь та розбудови Маріуполя після Другої світової війни, які пізніше були затоплені морскою водою; на дні деяких з них в гарну погоду ще можна розгледіти затоплені рейки та ваганетки). Вона була заснована десь в ХІХ столітті фактично на пустому місці, але німецькими наполегливою працею та дбайливою турботою швидко перетворилася на багатий сад-город та заможністю своєю аж до московської окупації 2022 року славилася на весь Маріуполь з околицями (адже була основним постачальником свіжих овочів та фруктів на ринки міста).
Виноградне, Піонерське і Сопине (назви перших двох говорять самі за себе — в першому приватні домогосподарства активно займалися вирощуванням винограду, а друге складалося з Дитячих таборів, трете — курортне селище з кількома десятками баз відпочинку), породження ХХ століття, які на зорі третього тисячоліття майже зрослися з Маріуполем в єдине ціле через Найденівку та Ляпіне, з’єднані з ними однією головною вулицею Набережною з наскрізною нумерацією та єдиним маршрутом автобусного сполучення. В 2015-ому вони адміністративно стали частиною міста.
На пагорбі східніше Успенівки розташовувалося селища Гнилозубівка з розкішними виноградниками, поглинуте без сліду десь в середині ХХ століття сусіднім селищем Троїцьким. Після офіційного приєднання Лівобережжя до міста в 1939-ому останнє спіткала така ж доля, хоч назву свою на мапах воно все-таки залишило завдяки появі поруч Новотроїцького цвинтаря.
Вздовж кальміуської Набережної перед самим підйомом на Успенівський міст навпроти колишнього Маркохіму (увійшов до складу Азовсталю в 2005 році) розташовувався Кінний двір. Він з 1930-х (хоча народний поголос стверджує, що в такій якості він існував на місці переправи ще з козацької доби) використовувався як місце стоянки кінних підвод, що підвозили готову продукцію заводу до розташованого тут баржевого причалу. Про той кінний двір на початку XХІ століття нагадувала однойменна назва з гарцюючим конем на головному фасаді приватного швейно-промислового комплексу, що з часом зайняв його місце.
На Першотравневому (приватна забудова шлаконабивних будинків 1960-х, побудованих з безкоштовновиділених підприємством матеріалів співробітниками заводу Азовсталь) по Лазо на зупинці тоді ще автобусу №27 між Панфілова та Межовою існувала Керосинка, на якій продавали-розливали гас (розмовною керосин) тільки в обід, коли температура на двори була найвищою і рідина за рахунок розширення мала найбільший об’єм. І хоча гас там вже давно не продають, а будівля була переобладнана під продуктову крамницю, стара назва топоніму широко використовувалася місцевими в якості географічного орієнтиру досьогодні.
Також із збережених відносно старих топографічних визначень широко відомі: назва великого лівобережного парку Веселка, який після реконструкції 2016 року перетворився в улюблене місце проведення маріупольського дозвілля та масових гулянь, просто Площа, яка офіційно носить ім’я Перемоги і виступає народновизнаним центром Лівобережного району, давно не працюючий за спеціалізацією _Пивзавод_поруч Новотроїцьким цвинтарем…