Українська кров через покоління і покоління не дає в душі витравити ту шляхетність, мужність, вірність, гідність і честь, які тисячоліттями зрощували в своїх синах слов’яни. Навіть попри те, що якийсь час пращури жили серед андрофагів-людожерів серед мокшанських багнюк. Так, Роману Миротворцеву, непоталанило народитися на московії, так далеко від батьківщини своїх пращурів, але життя цю помилку виправило, крок за кроком наближаючи до рідної за духом і кров’ю України.
Нетрі замасковщини, село загублене десь на Тверщині. Багатодітна сім’я священика Сорогозького цвинтаря. Духовна семінарія. Пітерський філологічний зі спеціалізацією «давні мови». І перша робота за фахом в Воронезькій гімназії, куди двадцятишестирічним Роман був був призначений викладати латину 3 червня 1873 року.
Він зарекомендував себе як відповідальна, благородна, а головне – чесна людина (що на мокшандії — велика рідкість), до того ж натхнений викладач, тому вже за півтора року був призначений інспектором Усть-Ведмединської гімназії, а ще через два — її директором та членом місцевої училищної ради. Переведений в 1882-ого до Корочан за власним бажанням Миротворцев обіймає ті самі посади, що і на попередньому місці жительства, плюс через сім років до них додались обов’язки члена місцевого відділення Курської єпархіальної училищної ради.
Напередодні Нового 1900 року Роман Львович з сім’єю перебирається до сумської Охтирки, де йому запропонували місце посаду директора місцевої прогімназії з викладанням латини і грецької (окрім того добре знав французьку та німецьку), голови викладацької ради та члена її попечительства. Пізніше — Охтирської чоловічої гімназії. За сумлінну службу на ниві виховання підростаючого покоління 3 січня 1904-ого він отримав ранг дійсного статського радника.
При цьому через рік, під час буремних подій 1905-ого, Миротворців на відміну від багатьох інших керівників навчальних закладів, які за розпорядженням окупаційної царської влади переслідували своїх учнів за підтримку жертв «Кривавого тижня», виказав їм повну свою підтримку. З його дозволу на прохання учнів в стінах гімназії був проведений Шевченківський вечір, хоч це і було прямим порушенням вказівок начальника Харківського навчального округу. Мало того, він був єдиним присутнім на заході з педагогічного колективу, а під час читання Шевченківського «Заповіту» підвівся і слухав його стоячи.
З огляду на виключні викладацькі заслуги за цю непокору Романа Львовича керівництво майже не покарало, навіть з посади не усунуло. Він так і продовжував директорствувати та займатися журналом «Філологічні записки» до своєї відставки у зв’язку з виходом на заслужену пенсію зі збереженням мундиру 19 жовтня 1907 року.
Без своєї улюбленої роботи та того шаленого ритму, якими він жив все життя, Роман Миротворцев не протримався і трьох років. Він помер 14 жовтня 1910-ого і з великими почестями був похований на міському Охтирському цвинтарі після відспіву в Покровському соборі.