За об’єктно-духовними уявленнями українських прабатьків кожна людина — це цілий всесвіт (правда, в значно зменшеній його версії), в якому кожна частина тіла асоціативно відповідає загальному уявленню про світоустрій з його багатим метафізичним наповненням. І в цьому ряді одною з головних складових були людські ноги, як сакральний зв’язок з землею та духами пращурів, що стояли у витоків його появи на землі та добробуту роду.
Саме тому чоботі (ножні захисні обладунки) в українській культурі посідали одне з найпочесніших місць, як символ земних достатку-заможності та вшанування пращурів минулого. Саме тому взуття було чи не найкоштовнішим та жаданішим подарунком, який дарували молодики на сватання (прийме їх дівчина — згодна стати його нареченою, а ні — то «ліпша наша Марися за ваші черевички з бурякової лички, папером підбиті, в таких хіба до худоби ходити»), молодий — тещі, як викуп за наречену на весіллі (щоб лагідною та не сварливою до зятя була), дітлахам — їхні хрещені батьки (символ духовного родового єднання).
Старими пастолами, личаками, черевиками та чоботями закидали сватів їхнім шляхом на сватання (щоб дорога вдалою була) та удівця перед одруженням для неповторення долі попереднього шлюбу. Як побажання здоров’я, щастя та добробуту в наступному році чобіток використовували для ховання різдвяно-новорічних подарунків дітлахам.
Внесення молодої після побрання на руках через поріг хати — старовинний український звичай, який символізує сакральний перехід з родини батьків в родину чоловіка через сакральну межу між ними. Адже за народними віруваннями душі минулих поколінь сім’ї мешкаютьпід поріжком, а тому нога дівчини ні в якому випадку не має його торкнутися, щоб не потурбувати спокій покійних пращурів, бо інакше вони жорстоко помстяться сімейними негараздами-турботами з розлученням наприкінці.
Роззування молодого перед першою шлюбною ніччю (причому сама молода вже має бути босоніж) — стародавній український обряд, духовний зміст якого полягає в його ментальному оголенні перед своєю дружиною, як в перший день творення, початок нового подружнього життя із встановлення повної довіри між молодятами. На ранок ж після шлюбної ночі хлопець мав взути свою дружину, закріпивши таким чином її приналежність. Звідти ж походить прадавній метафоричний вираз «перевзути» чи в сучасному трактуванні «перевзутися» в значенні «зрадити».
Померлих в Україні зазвичай не ховали босоніж, небіжчика взували в не підбиті черевики без підківок чи спеціально пошиті легкі колигви, щоб шлях в світ тіней був йому легким, як і мандри вирієм. Загалом це було пов’язане з віруваннями, що присутні в давнину на взутті цвяшки та набійки «приколочують» душу до землі і не дають вільно відлетіти на небеса. Недарма ж народі кажуть: «Якщо черевики злетіли — то душа відлетіла».
Батьківські чоботі вважалися допоміжним засобом від різної недуги, адже в них нібито за переконанням українців зберігалася вся сила роду, а вислів «взути батьківські чоботі» метафорично відповідав взяттю на себе відповідальності за благополуччя всієї сім’ї.
Окрім того взуття активно використовувалося в магічних ритуалах, як наприклад: кидання дівчатами через спину за ворота-тин на Андрія для визначення звідки з’явиться наречений за носком впалого чобітка, чи при важких пологах повитуха чоботом майбутнього батька набирала воду з річки до схід сонця та виливала на підлогу вголовах породіллі для отримання духовної підтримки пращурів, або ворожіння на Маланку хованням дітлахами вуглика та шматочка хлібцю в пару батьківських чобіт — потягнеться першим взувати з вуглинкою — до голодного року, з хлібинкою — до багатого врожаю (за іншою версією: сіно – гарна худоба, а солома – врожай зернових).