Він — той магічний предмет сьогодення, який за тисячоліття і тисячоліття свого існування ані трошки не змінив своєї форми, сутності та призначення, хоча про його глибинний зміст сучасні українці вже почали потроху забувати, а сам ритуал перетворився на повсякденну рутину. А колись гребінець був одним з найшанованіших предметів в арсеналі кожного українця, таким собі оберегом індивідуального щоденного використання.
В прадавні часи на українській землі гребінь вважався єднальною ланкою між небесним світом, землею та підземеллями небуття, адже він проходив волосся від коріння до самих кінчиків, наче проводячи душу життєвим шляхом. Він виступав символом зв’язку поколінь і дощу чи лісу, як його матеріальному ототожненню. Недарма ж його зображення у вигляді хвилястих ліній зустрічаються ще на трипільському посуді, а золотий скіфський гребінь IV століття до н.е. — неперевершений приклад ювелірного мистецтва.
Тому в Україні до волосся завжди ставилися з відповідною шаною і перший гребінець дарували немовлятові хрещені на постріжини. При цьому традиційно він був предметом виключно особистого користування. Про нього дбали, його зберігали в окремій скриньці, його мили та мастили конопляною чи лляною олійкою (дерев’яний). Іноді він служив господареві все життя і разом з власником відправлявся на той світ, адже гребінь (іноді разом з останнім вичесаним волоссям) клали в труну до покійного після останнього розчісування.
Український фольклор зберігає чимало казок, легенд та переказів, в яких гребінка — носій магічної сили потойбіччя, наприклад з неї кинутої доземно миттєво виростає ліс-перегорожа на шляху ворога в часи смертельної небезпеки. Тому в магічному ритуалі чесання (метання, пускання) волосся на тікучю воду із замовлянням на вирішення проблем, печалів та негаразди, (вичесане волосся виступало своєрідним жертвоприношенням пращурам) розчіска особливо пильнувалася, бояк вронена в воду в цей магічній момент вона вважалася вісником скорої смерті («русалки утягнуть душу разом з нею на той світ»).
Взагалі уронити гребінь долу — впустити долю, а покласти під подушку на ніч — навпаки, «доля прийде волосся чесати». Пуповину дівчинці з давнини перерізали на гребні материної прядки, щоб красивою та працьовитою була. На весіллі розплетання та розчісування коси молодої символізувало перехід її в заміжній статус. Немовляті від нічниць під подушку кладуть гребінець для чесання льону. В чорній магії, щоб когось звести зі світу викрадали його гребінь та підкладали в труну до небіжчика.
За народними уявленнями коли іде дощ — то мавки вичісують свої довгі коси золотим гребінцем. Подейкують, іноді ту позабуту ними прикрасу можна знайти на березі водойми, от тільки чіпати її не можна, тим паче брати домів, бо господиня буде приходити за своєю власністю доки, доки вона не повернеться туди, звідки була взята. Хоча ті русалчині візити може і варто потерпіти, адже володарю того золотого, прикрашеного перлами та дорогоцінним камінням гребня, кажуть, буде таланити все життя. От тільки не рибалкам, які випадково побачать то дійство розчісування підводних красунь — рибки їм в своєму житті вже не спіймати.
За українськими народними прикметами: волосся краще ростиме, якщо його намочити під першими краплями дощу; вичесані чи випалі волосини не можна пускати за вітром — голова болітиме; покласти гребінь на стіл чи видиме місце — привабити негаразди, бо чорти ним будуть бавитися; чесати волосся в житі — буде густим, як її колосся; мати з собою гребінь в лісі — відвада від вовків.