Мона Ліза в віночку з волошок, ромашок і маків та вишиванці білим по білому, замислено-загадковий погляд якої торкається найпотаємніших струн душі, наче сама українська Доля дивиться на тебе крізь тисячоліття. Вона надихала покоління і покоління тих, хто не своїм бажанням був змушений назавжди покинути рідну домівку в пошуках порятунку за кордоном. Загублений і лише дивом не втрачений назавжди портрет Єлизавети Скоропадської.
Він був написаний в 1922-ому близькою подругою сімейства останнього українського Гетьмана, художницею Ольгою Мордвиновою, вже в берлінській еміграції. Чи залишився він в домі Скоропадських, чи був презентований комусь з друзів чи близьких — таємниця покрита мороком, хоча з великою долею вірогідності — перше (з огляду на подальші події). Тим часом сама модель, гідна донька свого татка, активно підтримувала та продовжувала справу всього його життя спочатку в якості секретаря Гетьмана, під час влаштованого москвою штучного Голодомору 1932 — 1933 років – членкині Комітету допомоги голодуючим, а після смерті своєї старшої сестри — очільниці Гетьманського руху за батьківським заповітом згідно «Актів про дідичність Гетьманської Влади та порядок правопереємства в нашому Роді на принципі Старшинства».
Як мінімум до кінця Другої світової портрет імовірно знаходився в сім’ї, разом з нею опинившись в повоєнному баварському Оберстдорфі. А далі сліди історії української Джаконди губиться.., хоч її дивовижний образ продовжував жити закарбований в популярних поштівках, надихаючи українські еміграційні кола на подальшу боротьбу за волю землі своїх пращурів.
Вісім десятиліть про знаменитий портрет Гетьманівни нічого не було достеменно відомо, він вважався втраченим. Хоч за цей час його дивовижна енергетика, яка увібрала весь колорит та душу українського народу, надихнули митців на створення кількох копій цього полоьтна. В 1953-ому відійшла у вічність його авторка, ще через два з лишком десятиліття — її модель, Україна повернула омріяну незалежність, в 2014-ому почалася війна з Московією, в тому ж році померла остання із Скоропадських…
Зовсім не очікувано на початку весни 2024 року до київського Музею гетьманства надійшов лист-запит від Катарини Шалль з Оберстдорфу (міста останнього проживання Єлизавети Скоропадської) з проханням уточнити особу на картині, на велике здивування та радість співробітників мова йшла про той самий знаменитий портрет Гетьманівни.
Однак після відповіді та нетривалого листування, зв’язок обірвався. З нових фактів вимальовувався доля Мордвінівського шедевру — на початку 1980-х його врятував з будівлі призначеної під знесення п’ятнадцятирічний тоді ще, ваблений своїм філателістичним захопленням, пан Шалль, батько Катерини. Хлопчині того разу не пощастило знайти рідкісних марок, але випадково чи-то магічне сяйво чи рука долі змусила його причинити одну з дверей того вже покинутого будинку, щоб там, просто на підлозі побачити диво-дивне — картину чарівної красуні в традиційному українському наряді.
З дозволу господарів (все одно портрету була одна дорога — на смітник історії разом з домом) парубок забрав ту картину домів, де вона спочатку прикрашала його оселю, а пізніше — перекочувала до квартири його доньки, тієї самої Катерини. Більше сорок років портрет освітлює та оберігає родину Шалль, але заради відновлення історичної справедливості на прохання Музею Гетьманщини вона погодилася повернути історичну реліквію Україні після закінчення московсько-української війни, адже для повноти в музейній колекції портретів Скоропадських пензля Ольги Мордвинової не вистачає лише його єдиного, загубленого портрета Єлизавети.