Прощання з птахами та сонячним світлом, прощання з теплом – так настає свято Вирію, свято Осені. Здвиження, Воздвиження, 14 вересня – час, коли сама природа, здається, починає свої приготування до довгого зимового сну, все починає «рухатися» до приходу холодів: хліб переходить з поля на тік, сіно збирається в стодоли, люди готуються до осені, а птахи, відчувши поклик далекого краю, летять у вирій. Їх проводжають з молитвами в надії, що вони донесуть звістку від живих пращурам, які з нетерпінням чекають її за межами Яви, в інших світах.
Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього, обретіння його святою рівноапостольною Оленою та перемога римського імператора Костянтина над правителем Максенцієм – це не просто день в християнському календарі, коли хрести в церквах прикрашали волошками, це межа, за якою літо зникає остаточно, поступаючись місцем осені. Господарі домолочували хліб, закінчували свої польові роботи, бо знали: хто не завершить їх до цього дня, той опиниться перед суворою зимою з порожніми закоморами і бездонними очима лютого голоду, який як звісно – «не тітка, пиріжків не піднесе».
Із відльотом птахів вмирає й тепло, починаються перші прохолодні вечори,настає час для збирання на вечорниці для обговорення минулого клопітливо-метушливого сезону у дорослої половини громади і зустрічі нового етапу життя у молоді. Саме на свято Виру відбувалося офіційне відкриття сезону вечорниць-посиденьок, які проводилися в спеціально орендованій чи зумовленій хаті. Жіноча стать, заздалегідь склавши меню та розпаливши його між собою, готувала стіл, а чоловіча була відповідальна за розваги – все одно зачинати будь-яку справу на Здвиження не варто, бо обернеться вона на пустку.
За прадавніми українськими віруваннями в цей день нечистий збирає змії та інших гадів останній раз цього року для обирання ними поміж своїх рядів старшини (тому його ще звуть Гадюшником) – того, на чиїй голові з’явиться корона під загальне шипіння. Саме король поведе за собою підданих на зимівлю до землі, до своїх схованок; в давнину вважалося, що коли земля «здвигається», разом з цим вона відкриває провалля та глибокі ущелини в свої теплі надра, в яких гади зможуть з комфортом перечекати холоди, перед тим добряче підзарядившись силами від магічного білого алтирь-каменю та переповзши через тіло свого нового ватажка. Недарма ж 14 вересня також святкували день святого Руфа (Радіона), покровителя плазунів. І досі в українських селищах побутує повір’я, що рушниця, яка вбила в цей день змію, завжди влучно стрілятиме без осічок.
Лісовики влаштовують свої таємничі збори, збираючи звірину в одне місце, ніби для останнього напутнього слова перед їхньою зимовою сплячкою; і ведмідь вже шукає свій затишний барліг, щоб сховатися від примх природи до весни. Лісовик цього дня дуже заклопотаний, він злий та буркотливий — тому традиційно українці цього дня до лісу не ходили, бо господар «заведе, не повернешся».
За народними легендами, ключі від вирію належали колись вороні, але за якусь провину їх передали іншому, більш відповідальному, птаху – зозулі або жайворонку. І ось, на початку осені, саме на 14 вересня, коли вже час прощатися з рідними землями, останні з них виконують обряд ритуального замикання небесної брами. В Україні з цього приводу традиційно ховали пташине крило, символічно закриваючи райський вхід до наступного тепла. Хоча при цьому ластівки за українськими повір’ями, зимують вдома зачепившись своїми пазурками за воду (за іншою версією — в колодязі), а навесні, коли розтане лід — виринають з своєї водяної схованки, щоб оголосити гімн Сонцю і теплу на всю землю.
Час магії й містики Виру, коли людська душа ніби зливається з природою, закликаючи на допомогу мудрість предків, щоб дали їй сили смиренно прийняти невідворотне помирання та дочекатися етапу відродження в вічному коловороті життя. Тепло, птахи, звірі, навіть змії – усе йде в інший світ, щоб знов повернутися з весною. Пташині проводи змушують людину замислитися про сакральний зміст самого буття, готуючись до нового, суворого періоду випробувань душевних і тілесних упродовж кількох наступних довгих місяців.
Велике свято Виру породило на світ чимало українських прикмет та пимовок: на Здвиження все движеться: хліб – з поля на тік, сіно — в стодолу, шапка і кожух – ближче до тіла, птахи — у вирій, ведмідь – у барліг, осінь – до зими; хто не обсіявся до Чесного Хреста, той не вартий собачого хвоста; на Здвиження остання копа з поля двинулася.