Той центр тяжіння строкатого львівського суспільства, о стіни якого раз-у-раз розбивалися хвилі релігійних, національних, соціальних… суперечок, щоб нарешті схлинути назавжди. «Львівська опера» стала тією досконалою у всіх сенсах архітектурною перлиною, заради якої цілу річку сховали під землю, змінивши образ центра середньовічного міста на той, визнаний всесвітньою культурною спадщиною, знаний і поцінований зараз не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Кажуть, опікунська комісія будівництва театру була настільки прискіплива до кожної деталі не тільки втілення в життя архітектурного проекту, а й кожної дрібниці внутрішнього начиння, що така основоположна деталь інтер’єру, як головна сценічна завіса, стала предметом багатомісячних палких дискусій і суперечок. Адже саме вона фактично виступала візитівкою театральної містерії, як головний фасад — екстерьєрною для самої будівлі.
Тому перейматися питанням театрального пологу для майбутньої опери, як свідчать львівські перекази сторічної давнини, члени наглядової комісії почали ще на самому початку будівництва. Турне по найвідомішим театральним залам Європи змусило їх зупинитися на добре знаному в колах Мельпомени художнику Генріху Семирадському, як виконавці робіт по створенні занавесу для їхнього викоханого дітища, що зумовили дивовижні витвори його мистецтва на сценах Мілану та Кракова.
Після нетривалих перемовин обидві зацікавлені сторони вдарили поруках. І поки у Львові йшло будівництво, уродженець Харківщини Семирадський в далекій Італії писав свій черговий шедевр. Але Час летить напрочуд швидко, і ось вже на горизонті таке жадане та довгоочікуване у Львові відкриття храму Мельпомени, залишилося лише закінчити внутрішню красу… от тільки зібрані раніше меценатами гроші скінчилися, і на викуп її головного діаманту у організаторів просто не залишилося коштів.
Час підтискав, фактично його вже зовсім не лишалося на організацію нового збору. Тому львів’янам, як твердить легенда, нічого не лишалося, окрім як їхати до майстра з повиною. Напрочуд милостива та тепла зустріч із горе-замовниками, і Семирадський дозволив їм подивитися те, за що вони заплатити були невзмозі.
Побачений шедевр був на стільки ж витонченим, на скільки величним та майстерно виконаним, що поважні члени комісії стояли, як малюки перед новорічною ялинкою. Година минала за годиною, поки сонце не сховалося за обрієм, і майстер не попросив їх піти. Але наступного ранку з першим променем сонця вони повернулися знов під приводом «вирішення творчого диспуту», і зачаровані простояли перед полотном до заходу. Історія повторилася і на третій день…
Скільки ще це могло тривати — невідомо, але така увага обожнювання на межі обожествлінням до його витвору на стільки полестила Генріху Іполитовичу, що його серце під кінець третього дня остаточно розтануло перед цією купкою поважних чоловіків готових годинами стояти перед його полотном, щоб роздивитися і назавжди закарбувати в пам’яті кожну найменшу деталь «Парнаса», наче казку-мрію передаючи потім з покоління в покоління.
Порив то був, чи холодний розрахунок в передчутті свого скорого кінця (адже лише настільки шанобливі поцінуванні його творчості могли зберегти «Парнас» в віках), зараз напевно вже ніхто і не скаже. Але, як твердить легенда, Семирадський просто подарував театральну завісу тім делегатам від комітету Львівської опери. Його передбачення виповнилось — полог і зараз прикрашає ті театральні підмостки, наче духовно захищаючи багатостраждальну Україну від всіх безжалісних буревіїв часу.