Народження в Харкові, українській столиці освіти та прогресивної соціально-громадської думки, мабуть, зіграло в долі Левка Ковальова не останню роль. Він зі студентської лави Київського комерційного являв собою ту постать, яку Іван Майстренко, пізніше охарактеризує, як професійного революціонера-боротьбиста, а пізніше завзятого науковця-експерементатора.
При наявності вроджених різнобічних талантів: математичних, логічних, художніх… саме ораторський помножений на активну громадянську позицію зіграли в житті Левка ключову роль, коли він в свої дев’ятнадцять стає одним з фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), а вже за чотири роки — членом її Центрального комітету, що забезпечило двадцятичотирирічному молодику місце в українській Центральній Раді. Пізніше він долучився до радикального крила УПСР, знаного як «боротьбисти». Однак тяжіння до лівацтва, як показала його подальша доля, зіграло з Ковалівим поганий жарт.
Спочатку в грудні 1919-ому він переметнувся до Української партії соціалістів-революціонерів (фактично комуністів), за рік Левко вже повноправний член окупаційної комуністичної партії України, де своїм палким завзяттям швидко піднявся кар’єрними сходами до посади заступника народного комісара закордонних справ.
Однак захоплення новою чужинською владою тривало геть не довго, недарма ж йому приписували видатні математично-логічні здібності — вже в листопаді 1921-ого Ковалів подав заяву на вихід з компартії із звільненням з посади відповідно. Тоді ж він створює знамениті ілюстрації «безпредметного стилю» до першого видання найвідомішого твору Гната Михайличенка «Блакитний роман».
Повністю розчарувавшись в політиці, Левко Борисович все своє палке завзяття спрямовує на наукову діяльність в сфері прогресивних на той час кольорової фотографії та радіомовлення (фактично він вважається українським піонером останнього). Саме це привело його до наукової, а тоді й адміністративної, столиці України — міста Харкова, де він в тому числі очолює місцеву «Радіопередачу».
Ковалів намагався забути своє українське політичне минуле… але ані ухід з політики, ані переїзд, ані наукова кар’єра не допомогли йому загубитися від пильного ока його вчорашніх товаришів по компартії. Кульмінація поступового наростання тиску настала 5 листопада 1934-ого з арештом за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності» в Харкові, куди приїхав прогресивний науковець на запрошення місцевого університету для прочитання ряду лекцій.
Епатування до Москви спецконвоєм. Безкінечні допити. Левко Борисович так стійко та аргументовано захищався, що навіть заангажованому радянському суду 14 грудня 1934 року комісія Верховного суду СРСР так і не змогла довести його причетність до неіснуючого «Об’єднання українських націоналістів». Тому звинувачення перекласифікували на участь в «контрреволюційній боротьбістській організації» (продовження справи «ОУН»).
Уникнути обвинувачувального вироку вдруге йому окупаційна тоталітарна система вже не дозволила, Київський суд 28 березня 1935 року визнав його винним по повністю фальсифікованій справі разом із шістнадцятьма іншими представниками української інтелігенції. Ковалів був єдиним з них, хто так і не визнав себе винним, він навіть вирок свій відмовився читати, не те що підписувати. Вирок Верховного суду СРСР на чолі з В. Ульріхом був стандартним — «вища міра» із заміною на 10 років «строгача».
З Бамлагу мало хто повертався, хтось помирав від фізичного та психологічного виснаження і хвороб ними зпричинених… Левка Борисовича рішенням НКВСівської «трійки» по Далекосходному краю розстріляли, як і багатьох-багатьох інших 26 жовтня 1937 року. Професійний революціонер-боротьбист так більше ніколи не побачив своєї рідної України, за яку він так завзято колись боровся.