Особливий день в українському народному календарі, що припадає на час, коли в криштализована боротьба літа з зимою наближається до свого апогею і тепло відчутно починає здавати свої позиції. 4 жовтня з давніх-давен називали Лісогоном, бо перед довгою зимовою сплячкою господар лісу наостанок влаштовує справжні ігрища-забавки, який майже ілюзорно відчуваються в завмерлому передчутті недобрих часів.
Важкі вздихи та пронизливий свист, нізвідки закрути опалого листя та трескіт ламаного гілля, раптовий гін звірини та скрежит схожий на регіт.., які луна розносить на всю округу серед абсолютної тиші глухих хащів змушують холоти в жилах кров та завмирати серце. Не дивно, що зустріч з лісовиком віч-на-віч, ба більше — прямий погляд очі-в-очі, як кажуть, зводить людину з розуму.
Тому відвідини лісу цього дня вважалися не бажаними, а особливо боязкі — взагалі намагалися власного подвір’я чи навіть хати не полишати. А як вже йшли до гаю за необхідності, то обов’язково озброєні головнею чи березовою гілкою, натільним хрестом або ж образком (бо всіляка нечисть їх боїться, і ліший в тому — не виключення). Хоча сила лісового царя цього останнього дня на землі на стільки велика, що навіть всі ці перестороги та оберіги не завжди рятували свого власника — тілом він виходив з хащів живий-здоровий, а от душа назавжди залишалася там в полоні.
За однією народною версією весь цей бешкет — остання в поточному році гульба лісового голови перед довгою зимовою сплячкою, за іншою — в такий спосіб він зажинає під землю все своє господарство, живе та неживе, до останньої тварики-пташки, останніх гриба-ягіди… для збереження їх всіх в найлютіші зимові морози. От тільки вовки та лисиці, білки та зайці, олені та лосі ховаються в Лісогін, щоб уникнути люті лісовика та без господарського ока, нехай в холоди, користуватися повною волею протягом наступних місяців.
В народі кажуть, що вся ця фантасмагорія з надзвичайно-містичними природними явищами зникає після світанкового крику перших півнів. Життя вцілілої животини повертається на круги своя в спустілому діброві; господарі ж вкривають свій зібраний врожай в льохах та підвалах, щоб не померз, бо «зима йде».
Разом з лісовиками свій останній день цього річ панують і господарі українських лук, луговики. Тількі ці намагаються доробити всіх своїх справ: докосити останніх трав, довитрушувати стигле насіння на весняний розплід, донаповнити мишіні закомори, щоб його піддані з голоду не померли в стужу. І стомлений важкою працею довгого минулого сезону нарешті надвечір цар луговин, ретельно сховавши свою косу десь на межі між двох світів, земного та підземного, лягає на спочинок до наступного сталого тепла в Новому році.
Прийшле християнство перехрестило слов’янське свято лісовика та луговика на честь свого святого Єрофея (Ієрофея) наверненого в свою віру ніби самим Петром та особисто був присутній на похованні Богородиці. Історичні відомості про цю святу для християн постать носять розпливчастий характер, хоч навіть попри це його вважають мучеником за віру без конкретики.
Український фольклор зберіг до сьогодні чимало прикмет та приказок до 4 жовтня: прийшов Єрофейка, кожушка оденька; з Єрофея і зима шубу вдягає; на Лісогін свиня з соломою, снігур з піснею — погода з буревієм та дощем; на Єроху одружити — довго разом не прожити; фирканням коняка тепло закликає, а іржанням — його лякає; сніг на Єрошки — до морозів зовсім трошки.