Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.
Музику його душі не змогли заглушити навіть канонади Другої світової війни — Олекса Семенович так і пройшов крізь смерть, кров, піт, холод і голод через пів-Європи, від Сталінграду до Берліну, зі своєю коханою бандурою, на привалах піднімаючи бойовий дух ти, хто бився з ним пліч-о-пліч, хоч і битві задніх він не пас, заслуживши дев’ять бойових медалей та орден «Знак пошани».
Після всіх цих тягот та випробувань Коваль окриленим повернувся до рідної домівки, щоб у своєму селі організувати Підгорнянський краєзнавчий музей, відкрити кобзарські класи, зібрати капелу бандурістів, власноруч виготовити біля сотні інструментів, зібрати бібліотеку з більш ніж тисячі примірників в тому числі з авторськими дарчими надписами Гончара, Шаповалова, Єнджеєвича…
От тільки люди — у всі часи люди, хтось щиро радіє таланту поруч і допомагає йому всім чим може, хтось давиться чорними заздрощами та всіляко псує йому життя. Здавалось б односельці, що знають його все життя, натомість постійні кляузи до органів окупаційної московської влади із закидами в небезпечному націоналізмі з доказами у вигляді читання Олексою Шевченківських творів, його зацікавленість історією України, роздарювання власноруч змайстрованих ним унікальних бандур (Олекса Коваль вважався в повоєнний час найкращим майстром своєї справи), концерти його капели проводжені за безцінь — скупій у всіх сенсах селянській душі було не збагнути переваги цінності духовної над матеріальним.
Кобзаря не раз і не два викликали до райцентру, де проводили коли благаючи, коли залякуючи з погрозами відкриття кримінальної справи за «націоналізм» або ув’язненням в психлікарні бесіди з метою його примусу відмовитися від своєї соціально-громадської діяльності на думку окупаційної влади занадто пофарбованої в жовто-блакитні кольори.
23 березня 1979-ого Коваль святкував свій семидесятирічний ювілей, тихо без пафосу та шумного натовпу, адже він завжди був людиною вельми скромною, навіть в особистих моментах сором’язливою. Два дні він проходив засмученим, мовчазним та відстороненим, а 25-ого навідався до майстерні, повернувшись до хати зняв зі стіни бандуру, але одразу з лютою силою жбурнув на підлогу, наче обпікся… Кілька хвилин стояння над розтрощеним інструментом, наче над покійником, майстер бере до своїх рук ніж і встромляє його прямісенько собі в серце. Що це було, тимчасове затьмарення розуму чи комуністичні кати та їхні селяни-посіпаки психологічно довели бандуриста до останньої межі — світ вже ніколи не дізнається. Україна в чергове дочасно ховала свого відданого талановитого сина.