Привітання з найкращими побажаннями здоров’я, щастя, достатку, миру і злагоди… для всіх рідних, друзів, близьких і далеких, знайомих та не знайомих — чи це не показник щедрості та широти української душі, відміченої ще самим давньогрецьким етнографом Геродотом у українських пращурів?
Магічний час між Різдвом Світу та Васильом-рокузачинателем (тиждень між 24 грудня та 1 січня), коли матінка Сира Земля зачинає свій новий танець з вічним всесвітом, і межа між світів перетворюється на тонку, ілюзорно ледь помітну муарову пелену, крізь яку у дзвінкій порожнечі ефіру небеса чують кожне слово, кожну потаємну думку чи бажання живих, щедро обдаровуючи добрих серцем та без жалю караючи зло, кажуть в народі — ось найкращій шанс забезпечити собі та своїй родині щасливе майбутнє щирими вітаннями з добрими побажаннями без краплини гріховних думок для всіх.
Адже починаючи з глибокої давнини поміж українців-містиків (що традиційно склалося за багатотисячолітню історію існування цивілізації на цій землі, і не змогло викорінити прийшле християнство) живе вірування, що думки — матеріальні, а слова — то прямий зв’язок з Богом. Тому колядування було своєрідною молитвою до небес за щастя і здоров’я інших, щоб небесам їм дали і колядникам потроху відсипали щедрот від кожного.
Заради посилення ефекту в колядках-промовках минулі персоніфіковані гріхи господарів, часто згаданих в них за старовинними канонами в алегоричній формі (господиня — Красне сонечко, господар — Удатний місяць, а діточки — зоряний розсип) мінімізувалися, а гарні вчинки та чесноти навпаки – ідеалізувалися, як і жадане майбутнє з щедрим столом, повним двором та здоровою родиною… Закінчувалися традиційно кожне колядове дійство примовкою-побажанням: Сійся, родися жито-пшениця, жито-пшениця та всяка пашниця!
Бояк сам тиждень між Різдвом та Новим роком і досі вважається в Україні наймістичнішим часом року, то окрім виконання необхідних господарських справ (приготування страв та сервірування/прибирання для святкових столів, прасування урочистого вбрання, причепурення хати, годування худоби…) вважається не рабочим від самого Святвечіра і аж до Сільвестра на 2 січня. Хоча традиційним час саме колядування та вертепових походеньок – з півночі на Святорід і до першої вечірньої зірки Маланки.
Колядування була своєрідним видом самоорганізації та творчого підходу до влаштування свого дозвілля української молоді, бо зазвичай колядувати ходили великими ряженими групами-вертепами, де у кожного була своя заздалегідь визначена на загальному зібранні-вечорниці за кілька тижнів до Святвечіра роль, щоб всі встигли підготувати відповідний їй костюм, вивчити свої слова, пісні та безпосередньо колядки. До того ж треба було встигнути виготовити численну необхідну колядну атрибутику (накшталт зірочок, посоху з дзвіночками, різдвяного вертепу…), над якою молодь так само працювала разом, зібравшись в обумовленому будинку в когось із жалісливих батьків вдома чи в орендованій хаті.
Перш за все обирали «берізку» чи «отомана», найкращу організаторку чи організатора з-поміж себе, на плечі якого покладалися основні функції з розподілу ролей та узгодження інших питань аж до розподілу між усіма учасниками святкової ходи подарунків-викупів отриманих за колядування в спільний мішок «міху»; атрибутами їхнього верховенства зазвичай виступали або дзвіночок для панночки, або посох — для хлопця. Другим за значущістю був «міхоноша», відповідальний, спритний, кремезний хлопак, в обов’язки якого було опікуватися мішком для подарунків. Він мав крізь встигати, нічого не загубити та все наколядоване громадою донести цілим та не ушкодженим (і це мабуть була єдина гендерновизначена посада через вагу ноші). Також обов’язковими були заспівувач чи заспівувачка з гарним голосом, музики та танцюристи.
Незадовго перед різдвяною опівніччю причепурені та озброєні всіма атрибутами Коляди та гарним настроєм колядники збиралися купи, і опівночі хода вирушала в свою подорож від хати до хати, не оминаючи жодної (першою зазвичай була домівка голови, а потім йшли до інших поважних людей). Біля кожної хати хода зупинялася та з жартами та піснями стукала в двері, щоб представити на суд вийшлим з-за різдвяного столу господарям та їхнім гостям зазвичай на дворі своє дійство-виставу (співи, танці, одна чи кілька сценок) та отримати за них щедрі складані до «міхи» подарунки. На ранок, коли всі хати були обійдені, товариство збиралося у когось в хаті (зазвичай в тій самій, де раніше воно готувалося до Коляди) для різдвяних посиденьок та поділу отриманих дарунків. Протягом святкового тижня хода могла повторюватися. Молодше ж діточки бігали колядувати нескладними колядками протягом різдвяного тижня вдень.
Цікавим є факт, що за тисячоліття існування християнства на українській землі прадавні традиції пращурів прекрасно уживалися з прийшлою релігією, що не могло не турбувати московську окупаційну владу, яка навіть ще в XVIII столітті розпорядженням намагалась забороняти вертеп та старі колядки. А коли це знов не спрацювало, навіть примусила наказним порядком ченців Почаївської лаври та студентів Могилянки спеціально вигадувати нові різдв’яні вірши-напіви християнської тематики для українців.
В загальному сенсі вертеп — це традиційний український самодіяльний театр зі склавшимся за тисячоліття присвяченим релігійним святам репертуаром, джерела якого уходять далеко в глиб дохристиянських віків. Так, всі звичайні сценки («Маланка», «Козак», «Коза», «Циган»…) та дійові особи (Коляда, Ярило, Русалка, Марена, Колядій, Чорт, Кострубанько…) відносяться до дохристиянської доби і загалом навіть не мають ознак християнізації як такої. Навіть задіяні в вертепі українські традиційні костюми, інвентар та реквізити оформлені за канонами національного колориту — відлуння тисячолітньої культури трипільців, скіфів, сарматів… Причому мотивація самого дійства рядження з піснопіннями-заклинаннями в якійсь мірі є віддзеркаленням релігійних обрядів тих прадавніх епох.